Відтоді минуло майже три роки. Ларрі не кидав своїх наук та вправ, але тепер більше часу бував із Фрідою. Ходив з нею по навколишніх лісах і там навчався розуміти диких тварин, як розуміла їх пантера, вчився читати найнепомітніші сліди на опалому листі. Подеколи, примостившись десь понад струмком, юнак годинами розмовляв зі своєю вірною товаришкою.
За ці роки Фріда вже перестала бути грайливим кошеням - перетворилась на міцного і спритного звіра. Чорна і граційна, вона плавно рухалася заростями, нічого ніде не зачепивши та не порушивши, але іноді дозволяла собі мало не дитячі пустощі з Ларрі: бігала з ним наввипередки, смішно борсалася та перекидалася в траві.
Життя у королівстві точилося своїм трибом, ніщо не затьмарювало мирних днів Санфлауеру.
Та все ж лихо людей не минуло. З далеких окраїн королівства почали надходити тривожні повідомлення. Поповзли страшні чутки про якихось лютих прелютих істот, що про них ніхто ніколи й гадки не мав.
Елдуїн занепокоївся. Він вирядив загін гвардійців розвідати, що там до чого на кордонах держави. А за два тижні з цього загону повернувся лише один-єдиний воїн, на якому місця живого не зосталося від ран. Він розповідав щось дуже страшне.
З-за краю світу, де самі пустелі, болота та бездонні провалля, де все повите лихою чорною імлою, з'явився могутньої сили темний чаклун - Гіркан. Він привів за собою військо з хорбутів та грижлів, - потвор, що живуть по болотах та сипких пісках. Але найстрашніші з-поміж цих потвор - мурлоги. Вони - витвори чорної магії, і жодна зброя не бере їх. Мурлоги становлять особисту Гірканову гвардію.
Вцілілий воїн бачив їх лише здалеку, тож описати їх хоч приблизно не міг, але на саму згадку про мурлогів здригався, полотнів, а очі йому скляніли з переляку.
Жорстокий жах наліг на землі мирного королівства. Чорна воячина сунула поволі в бік столиці, винищуючи все живе на своєму шляху.
Король Елдуїн терміново скликав верховну раду і запросив на неї всіх придворних чарівників: йшлося ж бо про опір чорній магії. Три дні й три ночі тривала нарада, але ніхто не зміг нічого серйозного запропонувати, бо чаклунство Гіркана було дуже могутнім, і звичайна біла магія не могла його подолати.
Усі ці дні Камілла на засіданнях ради не було: він днями й ночами сидів поміж стародавніх книжок і манускриптів, дошукуючись у них способу протистояти Гіркану та його грізному війську. Камілл дуже схуд, очі мав запалені. Та він не втрачав надії щось таки віднайти. І не помилився: серед найдавніших книжок натрапив раптом на манускрипт, що зберігся ще з часів початку Всесвіту. В ньому й знайшлося те, чого Камілл так довго шукав. З ним він і рушив одразу ж до палацу.
- Яку звістку ти приніс, наш мудрий Камілле? - спитав не без надії в голосі король. - Що кажуть стародавні книги? Чи є засіб упоратися з лихом, що напосілося на нашу державу?
Маг обвів присутніх похмурим поглядом і мовив:
- Чорний чаклун Гіркан перевершив у своїх лихих чарах навіть наймогутніших жерців Нгала. Вони потай схиляються перед своїм нещадним богом, не прагнучи влади, а Гіркан тішить себе думкою, що він вищий од усіх, і вирішив поневолити всі світи. У нашому королівстві на сьогодні немає сили, здатної протистояти Гірканові...
Тривога пойняла присутніх. Король стиснув бильця свого трону так, що аж пальці йому побіліли, і ледве спромігся видихнути хрипатим від хвилювання голосом:
- Невже таки немає жодної надії приборкати лихого чаклуна?
Камілл пояснив:
- Ваша величність, зі стародавніх книжок я визнав, що чарівна могуть Гіркана робить його практично безсмертним, отже, невразливим для будь-якої зброї. Надає йому такої могутності глибинний вогонь смерті, що палає у його грудях. Проте… є живодайна вода на світі, здатна загасити цей лютий пломінь, але... джерело її не в нашому світі. Однісінька краплина цієї, і тільки цієї, води позбавила б Гіркана безсмертя, і тоді можна було б подолати його та його темні чари.
Елдуїн піднявся з трону і промовив втішено:
- Ми негайно спорядимо військо на розшуки цього джерела! Вкажи нам тільки, як його знайти.
- Це дуже непросто, - відповів маг. - На наше щастя, за п'ять днів настане ніч Великого Місяця. Саме такої ночі на кілька хвилин відкривається прохід до того світу, де бє джерело. Треба поспішати. Прохід лежить в найдальшому лісі, а ті місця, напевне, вже загарбало Гірканове військо. Тому великого загону виряджати нема рації: він хоч-не-хоч приверне до себе увагу ворога.
- Що ж нам у такому разі чинити? - стурбовано спитав король.
- Є тільки одна рада: до того світу має пробиватися хтось сам-один. Це дуже небезпечно, тому потрібен доброволець.
Камілл замовк. На мить запанувала тиша.
Ларрі відчув, що настала його пора - та, про яку він таємно мріяв з самого дитинства.
"Саме тепер, - майнула думка, - можна буде перевірити, чи гідний я честі тримати в руках меча перших розвідників Невідомих земель?"
І Ларрі ступив наперед. Обнявши поглядом цілий зал, він рішуче промовив:
- Піду я! Спадкоємець престолу не має права ховатися поза стінами фортеці, коли його країна в небезпеці!
Рядами радників і воєначальників перекотилася хвиля схвалення. Вони любили молодого принца, бачили в ньому гідного наступника Елдуїна Справедливого. Сміливе рішення Ларрі ще дужче зміцнило їхню віру в нього.
Король підніс руку, закликаючи до тиші, і мало не з розпачем звернувся до сина:
- А я сподівався, що матиму поміч од тебе тут у цю нелегку для Санфлауера годину...
- Батьку, ти маєш багатьох відважних і доблесних лицарів, готових щомиті стати на захист Вітчизни. Вони допоможуть тобі. А я мушу йти по життєдайну воду, бо інакше нам не здолати Гіркана. Хай це буде моїм випробуванням!
Камілл, поклавши руку на плече Ларрі, звернувся до Елдуїна:
- Ваша величносте, кращого воїна для такого походу не дібрати! Якщо вже Ларрі не впорається, то не здужає тут ніхто.
Усі принишкли, очікуючи, що скаже Елдуїн. А він сидів, поринувши в глибоку задуму, і тужлива зморшка перетнула йому чоло. Нарешті, десь із глибини душі, король видихнув:
- Хай буде так!

* * *

Вечірня сутінь підкрадалася до міста. Ларрі, стоячи обіч батька на балконі королівського палацу, милувався заходом сонця. Останні сонячні промені прикрасили золотавим багрецем величні бані храмів. Сніжно-білі колони струнких палаців, немов доблесні воїни, виступали назустріч дедалі густішій пітьмі. А з неї - знизу, з міста - долинав надвечірній гамір. Рипіли вози,  цокотіли копита коней - то поверталися з польових робіт люди. З боку Старої площі йшов відгомін музик: мандрівні актори скликали городян на вечірню виставу. Перегукувалась зусібіч варта, ладнаючись замикати на ніч головні міські ворота...
Елдуїн сумно зітхнув, звертаючись до сина:
- Ларрі, твоя мати, якби жила, пишалася б тобою! Вона подарувала мені нащадка, гідного бути королем, але сама померла при родах...
Батьку, ти кохав матінку?
- Так, сину… Бог свідок - завжди я кохав і донині кохаю лише її одну. Сподіваюсь, що виростив тебе і виховав саме таким, яким хотіла б тебе бачити мати. Ти рушаєш у дуже нелегку й небезпечну подорож. Я знаю: ти не з полохливих, але юності властива запальність. Тому благаю тебе: будь обережним, виважуй наперед кожен свій вчинок.
Король обняв Ларрі і додав:
- Прощавай! Зайди тільки до Камілла: він має тобі щось наостаннє сказати...
Ларрі відчув, що йому очі заходять непроханою сльозою, одвернувся і мерщій кинувся східцями вниз - туди, де на нього чекав старий маг.
- Хай боги бережуть тебе! – ледве чутно вимовив Елдуїн, проводжаючи сина поглядом, що світився сумом майбутньої розлуки.
Камілл терпляче чекав на Ларрі. Коли той наблизився, старий маг уважно оглянув свого улюбленця, задоволено гмикнув:
- Авжеж, згодом з тебе вийде таки справжній король! Але поки що послухай, що я тобі скажу. І слухай уважно!
Камілл заклопотано потер лоба:
- Знай, хлопче: твій меч здатний повалити мурлога насмерть, але тобі самому немає захисту від пазурів цієї потвори - жодна кольчуга не витримає їхньої твердості й гостроти. Як тільки прибудеш на місце - я його позначив на твоїй карті, - причайся й чекай. Сяйне твій меч голубим - це означає, що прохід розступився. Сміливо рушай уперед поміж двома білими каменями і нічого не бійся. Я не маю карти того світу, до якого ти потрапиш. Але зі стародавніх рукописів я довідався, що джерело життєдайної води знаходиться на острові Провидіння посеред величезного океану. Тобі самому доведеться шукати дороги до острова.
- Мені все ясно, вчителю. Я розшукаю джерело і повернуся, щоб визволити Санфлауер од нечисті. Фріда піде зі мною!
- Я вірю в тебе! - Камілл обняв Ларрі за плечі і схвильовано додав: - Тільки будь обережним. Не забувай: від твого успіху залежить доля Санфлауеру, а може й усього нашого світу. А тепер - вперед!
Ларрі скочив на коня й з місця погнав учвал. Фріда стрімкою тіню майнула за товаришем. За хвилину вони вже були поза міськими воротами й узяли напрямок до Окраїнного лісу. Незабаром вечірні сутінки вкрили їх, і лише ледь чутний цокіт кінських копит ще якийсь недовгий час долинав здалеку.
Міський гомін поволі вщухав. Один по одному гасли вогники у вікнах домівок. М'яка темрява огорнула й королівський палац. Лише у покоях Елдуїна світилося до ранку. Їхній господар мав розмову з Каміллом. Тривожна зосередженість облич свідчила про те, що розмова йшла про щось дуже важливе.
Тим часом у Камілловому кабінеті посеред великого столу на срібній підставці мерехтів голубим вогником кришталевий фіал, який витворив сам старий маг і сполучив невидимою ниткою із серцем Ларрі. Це був маяк життєвої сили принца.

* * *

Чотири дні скакав Ларрі до Окраїнного лісу, і весь цей час невтомна Фріда бігла за ним.
Наприпочатку дороги їм ще траплялися раз у раз біженці: люди тікали до столиці од біди, що насувалася на них. Їхали на возах, ступали пішки; хтось штовхав поперед себе тачку з хатнім скарбом, хтось ішов без нього. До людей тулилися тварини - не лише свійські, а й дикі. З дерева на дерево і дедалі ближче до людей перелітало птаство, теж залишаючи рідні краї. Люди похмуро оглядалися назад і проводжали здивованими поглядами вершника, що поспішав туди, звідки всі перелякано бігли.
Поступово потік утікачів вичерпався. Коли-не-коли траплялись ще невеличкі гурти, але невдовзі не стало і їх. Протягом усього четвертого дня подорожі Ларрі не стрів на своєму шляху жодної живої істоти. Кинуті обійстя стояли сиротами, хати зяяли порожніми вікнами.
На п'ятий день Ларрі з пантерою добилися, нарешті, до позначеного на карті місця. У лісі панувала тиша. Порослі мохом стовбури великих дерев здавалися камявними. Не ворушилася жодна гілочка, та що там гілочка - навіть листочок не шелестів. Не чути було пташок. І вітерець, здавалося, страхався залетіти сюди ненароком. Усе ніби позавмирало перед невідомою, але дуже лихою загрозою.
Ларрі пустив коня, і той перелякано кинувся навтікача. Біля юнака залишилася лише Фріда.
Разом вони увійшли в густі зарості і, обережно ступаючи, узялися уважно вивчати сліди на землі. Ось коли Ларрі знадобилося уміння слідопита. Витолочена трава, потрощені чагарники, обчухрана кора, глибокі борозни в землі - все це свідчило про те, що зовсім недавно тут пройшли полчища якихось чудовиськ. Сліди були цілком свіжі. Отже, треба було неабияк матися на бачності.
Ларрі умовним знаком наказав Фріді оглянути праву частину означеного на карті великого кола, а сам рушив ліворуч. Невдовзі він побачив два білих камені, що витиналися з-під землі, немов двоє велетенських ікол. Між ними залишався неширокий прохід.
Друзі влаштувалися поблизу і почали очікувати призначеного часу, поглядаючи на лезо меча.
Швидко заходила ніч. Навколо клинка з'явилося слабке блакитне сяйво. Воно ставало все яскравішим, і нарешті меч спалахнув сліпучим сяйвом.
Фріда стривожено загарчала. "Хтось наближається," - почув юнак думку пантери. Ларрі підхопився і зробив крок до Білих каменів. Фріда нечутно ступала слідом.
Обіч з'явилися неясні постаті. Вони були ніби схожі на людей. Та коли присунулись ближче - спалахнули хижі жовті очі, вишкірились гострі білі ікла. У ту ж мить Фріда скочила на одного з мурлогів, бо це були саме вони, а Ларрі зітнув потворну голову другому. Падаючи, чудовисько зачепило юнака лапою, і груди Ларрі обпекло нестерпним болем. Зібравши всі свої сили, він кинувсь у прохід між каменями.
- Фрідо! За мною! – вигукнув він.
Ніби феєрверк вибухнув перед очима Ларрі. Все закрутилося, закружляло - і темрява огорнула свідомість юнака…

Минав час. Збивши чисельне військо з чудовиськ, що не знали ні до кого й ні до чого жалю, лютий чаклун таки напав на горде й світле королівство Санфлауер, винищуючи все живе на своєму шляху. І саме тут спобігла його звістка, що якийсь невідомий йому юнак убив мечем одного з мурлогів і через магічний прохід утік до іншого світу.
Неважко було Гірканові завдяки чорній магії з'ясувати ім'я сміливця. В клубах темного диму побачив чаклун і самого принца. В руках його сяяв меч. Гіркан одразу ж зрозумів, що це той самий меч з Небесного каменя, і кинувсь у погоню.
Сліди пораненого юнака вивели чаклуна разом з кількома мурлогами до самотньої хатини на лісовій галявині. Але хата стояла пусткою. Гіркан зрозумів, що мешканці її подали пораненому допомогу і втекли кудись разом із ним. Розлючений Гіркан власноруч підпалив хату, а слугам наказав:
- Наздогнати втікачів і розшматувати! За всяку ціну меч має стати моїм!
Почалася гонитва. Усе живе розбігалося перед Гірканом та його загоном. Але ніхто втікачів не ловив. Мета була інша: меч із Небесного каменя.
Незабаром мурлоги дісталися гір, перейшли ущелиною і стали край пустелі. Чаклун заходився вивчати сліди, що плуталися поміж барханами, і на превеликий подив завважив, що до втікачів приєднався ще якийсь новий чоловік.
Гіркан прикрив долонею слід невідомого і спробував вичитати щось із нього з допомогою чорної магії. Та мусив одсмикнути руку, як од вогню. Якась стародавня, могутніша від його власної, сила прошила йому долоню пекучим болем.
Гіркан замислився. Він випробував ще кілька різних способів, щоб зрозуміти природу цієї сили. Але слід так і не відкрився. Його запинало білим іскристим серпанком, що крізь нього чаклун так і не здужав пробитися. Нарешті, він устав із землі і наказав мурлогам слідкувати далі.
Горбаті потворні постаті із злісним гарчанням рушили в пустелю.

* * *

Рідлер упевнено перевів загін крізь піски, і невдовзі всі вже ладналися до спочинку під склепінням Тінистого гаю.
Ліна, стривожено озираючись на подолану дорогу, нервово кусала губи. Нарешті, вона не витримала:
- Я чую, що на нас насувається небезпека... Нам треба не спочивати, а мерщій забиратися звідси.
Рідлер ствердно кивнув головою і звернувся до юнака:
- Ларрі, вилізь-но на найвище дерево та роззирнися довкола. Може, щось помітиш.
Юнак нагледів найвищу тополю, поклав до її прикорня свого меча і спритно подерся на верхівку. Примостившись там, він заходився пильно оглядати все навкруги.
Попереду ясніло плесо широкої річки. Ларрі поглянув назад. Далеко-далеко, мало не коло край неба, рухався у напрямку Тінистого гаю ланцюжок чорних постатей.
Ларрі ніби вітром здуло з тополі. Він хутко схопив меча й кинувся до друзів. Ще й не добігши до гурту, заговорив:
- Попереду в тому напрямку, куди ми йдемо, я бачив широку річку. Позад нас, у пустелі, мурлоги. Вони вже близько, за годину - дві будуть тут. Треба поспішати! Ви йдіть, а ми з Фрідою спробуємо їх затримати.
- Ні! - схвильовано зойкнула Ліна. - Тобі теж треба з нами...
Рідлер поклав свою могутню руку юнакові на плече:
- Дівчинка діло каже. Гонитва за тобою, а не за нами. Як зостанешся сам, то раніше чи пізніше, а вони тебе схоплять. Їх багато. А гуртом ми якось, дасть Бог, одіб'ємося.
- Нічого не вийде, - відповів Ларрі. - Тільки мій меч здатен бити мурлогів, а ваша зброя проти них безсила.
- Ну, це ми ще побачимо.., - буркнув Рідлер і провів долонею по лезу бойової сокири. - Ми на рідній землі, вона нам допоможе. А тепер бігцем до річки. Може, встигнемо зладнати плота. Тоді ці чудовиська навряд чи наздоженуть нас.
Друзі похапали речі й кинулися до річки. Нав'ючений кінь слухняно тюпав поруч з господарем.
Діставшись берега, Ларрі з Рідлером заходились рубати дерева, очищати їх від гілля та стягувати до води. М'язи на руках Рідлера ходили горами. Він валив дерево кількома ударами. Фімбо з Ліною в'язали стовбури в пліт. У великій пригоді тут стали віжки й посторонки, що з ними хазяйновитий Фімбо так і не зважився розлучитися.
Фріда майнула в кущі назустріч переслідувачам.
Коли пліт уже був майже готовий, з-поза кущів вигулькнула Фріда. А невдовзі із заростів полізли мурлоги, обступаючи втікачів півколом.
Рідлер зручніше перехопив сокиру й гукнув до Фімбо:
- Швидше спускайте плота на воду, дов'яжемо на ходу!
Ларрі з мечем, а Рідлер із сокирою стали спиною до спини, готуючись до бійки з ворогами. Фріда припала до землі, готова до стрибка.
Мурлоги наближалися, порозставлявши пазуристі лапи. Позад них височіла зловісна постать Гіркана. На його потворній зміючій голові темним полумям палахкотіли розлючені очі. Чаклун змахнув рукою - мурлоги кинулися в атаку.
Пам'ятаючи про те, як тяжко поранило його одне з таких чудовиськ, Ларрі вдався до віялового захисту. Меч у його руках крутився з величезною швидкістю, створюючи грізне блискуче коло.
Одне зі страховиськ порвалося, ревучи, до юнака, але тут таки й упало, розпанахане навпіл. Фріда скакала на ворогів, збиваючи їх із ніг та спритно уникаючи їхніх жахливих пазурів.
Двоє мурлогів, бризкаючи слиною, поткнулися до Рідлера. Але він стояв, як скеля. Блискавичний порух сокири - і перше чудовисько впало до його ніг без голови. Ще один удар повалив другого. Одначе мурлоги лізли та й лізли - їх було багато.
Тим часом Фімбо з Ліною поскидали на плота всі речі й завели на нього коня.
- Усе! - гукнув старий. - Мерщій сюди!
Ларрі, Фріда й Рідлер кинулись до річки.
Тоді Гіркан, проказавши якесь закляття, пожбурив навздогін втікачам вогненною кулею.
Але тут сталося щось неймовірне. Рідлер на мить спинився і виставив перед кулею долоню. Вогненний клубок завмер, ніби наштовхнувшися на невидиму перепону, крутнувсь у повітрі й вибухнув, обсипавши мурлогів дощем розжарених іскор. Ті аж завили з несподіванки й болю.
Скориставшись із цього миттєвого замішання, друзі скочили на пліт і рвучко відштовхнулись від берега. Прудка течія підхопила їх і вимчала на бистрину, відносячи все далі й далі од місця бою.
Мурлоги стовпилися край самої води і люто гарчали. Гіркан зняв догори руки і, трясучи ними, посилав услід втікачам чорні прокльони. Уперше його могутність натрапила на опір, проти якого була безсилою.

* * *

Течія несла плота поміж крутих берегів, зарослих дрімучими лісами. Деякі дерева вибивалися з гурту, стояли самотою, немов прадавні велетні. Їхні могутні стовбури, вкриті сивим мохом, протягували вузлувате гілля аж до самої води, ніби намагалися перепинити шлях усьому, що некликаним удерлося до їхніх володінь.
Іноді подорожнім траплялися і чудові тихі заплави, приховані від чужих очей густим заростям вербняку. Коли пліт надто близько підпливав до них, зарості ніби зступалися між собою та спускали згори міцне гілля, затуляючи всі підступи до тихих вод. Лише бліде таємниче сяйво трохи пробивалося крізь густе листя.
Течія річки підігнала плота впритул до однієї з таких заплав. Спущене гілля вишикувало перед ним справді непрохідну стіну. Пліт став.
Ідучи за покликом якогось неусвідомленого чуття, Ліна обережно торкнулася гілля, лагідно погладила його. Листям ніби струм перебіг, і все довкола завмерло. Здавалося, цілий ліс нашорошено чогось чекає. Тоді Ліна завела ніжної пісеньки з невідомими словами. Вона й сама не знала, що це ті слова, яких від неї й сподівалися. І враз зелена стіна здригнулася, і гілля знялось угору, даючи прохід. Верболоззя теж порозсувалося, пропускаючи пліт у заплаву.
Друзі зачудовано розглядали все, що постало перед їхніми очима.
Заплаву з усіх боків обступав предковічний непрохідний ліс. Чиста прозора вода пропускала погляд аж до дна. На широких зелених листах урочисто сиділи такі самі зелені, але набагато ясніші, просто-таки смарагдові й напівпрозорі жаби - кожна з рожево осяйною витонченої краси короною на голові. Всі вони вишикувались у коло, посеред якого здіймалася, сягаючи рівня плеса, червоно-фіолетова брость якоїсь незнаної квітки, що ладналася от-от розкритися. Ось вона завмерла, а далі ніби трохи соромязливо ледь розтулила свої пелюстки. Спалахнуло пурпурове сяйво. Жаби, немов придворні дами королеви, заметушилися і попливли до чудової квітки. Вони ніжно гладили прозорими лапками її пелюстки, допомагаючи їм розгорнутися ширше, а потім повернулися на свої місця.
Тихе передзвіння попливло над водою. З осереддя диво-дивної квітки злинула вгору легесенька золотава хмаринка. Вогнисті іскринки спалахнули в ній і посипалися на воду. Жаби мерщій кинулися збирати це насіння чарівної квітки.
Ліна, Фімбо, Ларрі і Рідлер споглядали видовище анішелесь, без найменшого поруху, ніби їм щось веліло не сполохати миті найделікатніших чарів.
І от сяйво померхло, квітка стулилася. Пліт здригнувся й самочином рушив із заплави, ніби його потягла за собою якась незнана сила. Верболози стали, як і стояли, стіною поза плечима подорожніх, і завіса з гілля опустилася. За мить заплава зникла, ніби її ніколи й не було.
Пліт дуже швидко плив річкою. Фімбо й Ларрі спробували були якось покерувати ним, але Рідлер зупинив друзів.
- Не треба цього робити, - спокійно промовив він. - Нас ведуть дуже могутні сили. Не варто їм опиратися.
- Звідки ти це знаєш? - здивувався Ларрі.
- Знаю. Потерпи трохи і сам знатимеш.
Фімбо замислено похитав головою.
- Скажи, чоловіче добрий, чом це ти нам допомагаєш? Твоя сокира поклала двох мурлогів. Ти спинив вогненну кулю, що мчала на нас. Ти знаєшся на таких речах, про які ми й гадки не маємо. Хто ти є?
- Ну що ж, - Рідлер обвів поглядом друзів. - Видно настав час сказати. Я - Оборонець. Я - частина тієї сили Землі, яка стає на захист, коли приходить могутній і сильний ворог. Я не боюся Гірканових чарів, але, на жаль, не можу сам подужати його. Ви маєте йти далі і розшукати те, що здатне подолати чаклунову магію. Так судилося!
Фімбо збентежено кашлянув і намірився ще щось спитати. Але Рідлер спинив його порухом руки.
- Все, про що вам слід знати, ви незабаром дізнаєтесь. Ми вже майже на місці. Підготуйтеся до зустрічі зі світлою мудрістю і нічого не бійтеся.
Пліт повернув упоперек течії і поплив до берега.
Розсунулися густі зарості, і подорожні потрапили до просторої затоки. Цілу її поверхню вкривали пурпурові квіти, лише посередині яснів вільний прохід до далекого берега. Там з води виступали сходи з білого мармуру, що вели до величезної камяниці. Високі башти її здіймалися аж поза могутні розлогі дерева. Здавалося, вони сягали неба. Перед входом до цієї величезної будівлі стояли люди, вбрані у просторі шати пурпурового таки кольору. Вони мовчки дивилися на пліт, що дедалі ближче підходив до сходів.
Подорожні, приставши до першого східця і залишивши на плоту коня й Фріду, рушили до тих, хто чекав їх нагорі.
Поставали на передостанньому східцеві. Рідлер спустивсь на коліно. Ларрі й Фімбо пішли за його прикладом. Ліна розгубилася й не знала, що чинити. Але тут пролунав спокійний лагідний голос:
- Ходи до мене, дитино.
Ліна наблизилась до людей у пурпурових шатах і стала навпроти сивочолого величного діда. Зазирнувши їй у вічі, він урочисто проказав:
- Дочка мавки лісової може стояти в ряду із жерцями одного з найдавніших у світі Храмів Пурпурового Лотоса.
Далі мовець звернувся до інших, хто прибув з Ліною. Першим - до Ларрі.
- Підведися, прибульче не з нашого світу. Ми знаємо про лихо, що спобігло твою країну. Ми не маємо права втручатися до того, що коїться поза межами цієї землі, але ми, жерці храму, не відмовимось допомогти тобі позбутися погоні. Та перемогти Гіркана ти мусиш сам. Устань і ти, Фімбо. Ти завше жив у мирі й злагоді з природою і ніколи не кривдив даремно її дітей. Будь нашим гостем.
Сивочолий підкликав до себе Рідлера.
- Ходи-но сюди, Оборонче. Ти впорався зі своїм завданням і привів сюди людей цілими й здоровими. Але твоїй дорозі ще не кінець. Ти попровадиш їх до берегів океану.
Ліна здивовано поглянула на сивочолого жерця. Звідки він знає про них так багато? Може, знає й те, що сталося з її батьками? Дівчина зібралась уже про це спитати, але жрець випередив її:
- Твої батько й мати живі. Одначе стрітися з ними ти зможеш лише тоді, коли перейдеш усі випробування, що їх тобі судила доля.
Жрець став лицем до затоки й поволі підніс угору обидві руки. Листя й квіти плавно розступилися, відкриваючи гладінь прозорих вод. Вона стуманіла й обернулась на ясне свічадо, в якому подорожні побачили відбиток річки. Нею мчав здоровенний незграбний пліт, несучи на собі темні зловісні постаті мурлогів.
І тут спершу тихо злинули, а потім усе дужчали голоси жерців, що співом вимовляли якісь незрозумілі слова. Далі голоси ще погучнішали й загриміли, як гірський водоспад. А з мурлогами почало діятися щось неймовірне. Пліт став, закрутився на місці. Річка здибилася спіненим валом і враз розступилася край самого плота, показавши замулене дно. Воно з глухим гуркотом западало все глибше. Хвиля підхопила мурлогів і шпурнула їх у провалля. Блиснуло багряним спалахом. Вогненна стріла прошила небо і, люто виючи, зникла десь поза крайнебом. Краї провалля мяко склепилися, поглинувши без сліду виплодків чорної магії. А річка знов упевнено потекла давнім своїм руслом. Ніщо навіть не нагадувало про жахливих прибульців із іншого світу.
Жерці замовкли. Запала тиша.
Друзі зраділо перезирнулися, і Ліна звернулася до сивочолого:
- О наймудріший! Чи й Гіркан загинув?
Жрець похитав головою.
- Ні. На жаль, ми не маємо влади над ним. Згинула його челядь, а він повернувся до свого світу, бо тут йому нічого робити самому. Та він не заспокоїться. Тому вам треба й далі долати свою дорогу.
Старий плеснув у долоні, і до нього наблизився жрець із невеличкою скринькою в руках.
- Візьми оце, дочко лісової мавки. Тут насіння священного Пурпурового Лотосу. Воно стане вам у пригоді. Але вдавайся до нього лиш у крайньому разі, коли вже не стане жодної надії.
Старий склепив повіки, як від утоми, й мовив:
- А тепер ідіть і ні про що не питайте. Не можна знати своєї долі, бо інакше порушиться звязок часів, і в світі запанує хаос. Не баріться!
Друзі мовчки вклонилися жерцям стародавнього храму й рушили сходами вниз. Щойно вони ступили на пліт, як течія підхопила їх і вмить вимчала із затоки. Зелена стіна заростів зсунулася й запнула від поглядів громаддя світлого храму Пурпурового Лотосу та його жерців.

Йшов шостий день плавання. Форштевень усе розтинав хвилі, що котилися та й котилися назустріч кораблеві. Скільки оком глянути - безкраї простори океану. Нічого - ніде. Лише понад обрієм клубочаться сніжно-білі хмари, нагадуючи мури казкового замку, що виростає з води.
Розгорнувши прозорі плавники, схожі на крила річкової бабки, над поверхнею океану майнула летюча риба. За нею з води вискочили ще дві рибини, далі ще й ще, і незабаром ціла зграя летючих риб супроводжувала судно, як почесна варта.
Цікава такого видовища, Фріда уважно стежила за ним, зіп'явшись на задні лапи та вчепившись передніми в бортовий поручень. Глянувши на пантеру, що крутила од збудження хвостом, Снапер зареготав. Фріда ображено повела головою, відступила од борту й умостилась на палубі, всією своєю поставою показуючи, що її геть не обходять якісь там риби, хай навіть такі, що літають.
Сонце сягло зеніту. На небі, навіть на його окрайці, що зливався з океаном, не стало ані хмаринки. Скрізь панувала сліпуча порожнеча, тільки десь у високості бовваніла невеличка чорна цяточка.
- Дивно.., - промимрив сам до себе Полдо, поглянувши в небо. - Звідки б отут взятися орлові? Ніде ж бо ані острівця... Мабуть, здалося.
Щоб упевнитись, Полдо знову глянув угору, але сонце засліпило його, й він нічого не побачив. Заплющив очі, знову розплющив - ніде нічого. Він усміхнувся й безжурно махнув рукою - чи не однаково, мовляв. Примостившись під щоглою в куцому затінку вітрил, Полдо задрімав.
Снапер при штурвалі щось наспівував. Фімбо, зіпершись на борт, замислився. Ларрі, розібравшись по пояс, управлявся з мечем. То навально атакував, то міняв позиції, то замикавсь у глухій обороні. Його засмагле тіло аж лисніло од поту, а вузьке лезо блакитною блискавкою зі свистом розтинало повітря.
Ліна, сидячи на кормі, поринула в спогади з дитинства.
Ось дужі й лагідні батькові руки підкидають її вгору. Ось вона, заливаючись сміхом, їде верхи на татусевій спині. А ось, тримаючись за мамину руку, заходить у ліс. Їй трохи лячно і водночас радісно від погляду на височенні дерева. Примостившись коло одного з них, мамуся заводить пісню, й Ліна бачить, як із-за кущів виходять лісові звірі. Вони наближаються мало не до Ліни з мамусею і сідають кружка. Розсуваються лапи ялинника й із нетрів повагом виступає велика ведмедиця з кумедним ведмежатком; його очиці аж блищать од цікавості, а чорненький вологий носик ворушиться, принюхуючись до чогось незнаного. Ведмедиця підводить свого малого просто до людей і хилить голову. Айріс гладить її, чухає за вухом, і ведмедиця задоволено воркоче. А мале потяглось до Ліни, і його м'якенький носик торкнувся Ліниної щоки. Ведмежа лизнуло її і відскочило, ніби злякалося...
Ліна здригнулася від стривоженого вигуку Снапера:
- А це що таке?
Всі поглянули туди, куди вказував моряк, і готові були самі зойкнути з дива. Обіч корабля виткнулося з води прозоре віяло з темними прожилками та заввишки і завбільшки мало не як сам корабель.
- Диво-дивне, - видихнув Ларрі. - Що воно таке?
- Дуже нагадує спинний плавник риби, - сказав Полдо. - Тільки ж якого розміру сама риба?
- Ясно, якого, - заклопотано озвався Снапер. - Разів у десять більша за наш корабель. Така рибонька може поглинути нас цілим гамузом разом із тим, на чому ми пливемо.
- Може, це ще одне Гірканове страхіття? - зробив припущення Фімбо, стурбовано смикаючи себе за бороду.
- Зараз перевіримо, - сказав Ларрі. Він глянув на свого персня. Камінець був таким, як завжди. - Це не те. Якщо камінчик не світиться, жодної чорної магії поблизу немає. Звичайна собі рибина.
- Еге ж... звичайна! - скрикнув Снапер. - Такої величезної і в страшному сні не побачиш!
Якусь часинку плавник рухався поруч із кораблем. Грізною страхітливою потугою дмухало на людей від цього гігантського віяла. Та враз воно, ніби втративши інтерес до судна, звернуло вбік і зникло під водою.
- Ух! - полегшено зітхнув Полдо, втираючи спітнілого від напруження лоба.
- Еге ж.., - спроквола протягнув Снапер. - Оце так рибина! Сказав би комусь із наших - ніхто б не повірив...
Усі інші мовчали, дуже вражені незвичайним видовищем. Але Снапер і Полдо, як достеменні моряки, мовчати довго не вміли. Вони завели хвацької рибальської пісеньки, танечний приспів якої підхопив і Ларрі, а Фімбо заходився притупувати ногами та припліскувати в долоні. Давно вже не бачила Ліна свого дідуся таким розвеселеним. Пантера теж пішла вихилясом, як грайлива кішка.
Та невдовзі хвилина гуртової полегкості минула. Снапер пішов готувати обід, Полдо став до стерна, а Фімбо з Ліною взялися дошивати запасне вітрило. Фріда прилягла коло дівчини, а Ларрі повернувся до своїх вправ. Щоправда не з колишнім завзяттям.
Нарешті, обід поспів. І виявився таким смачним, що не знати де й дівся. Товариство вихваляло кулінарні здібності Снапера, а він тільки підсміювався та збентежено кахикав.
Заходило надвечір'я. Вітер ущух, порозгладжувалися хвилі, немов полягали спати. Величезний почервонілий диск сонця схилявся все нижче до обрію і поволі почав поринати у воду. Настала мить, коли денне світило кинуло останній промінь на прощання. Він яскравим спалахом перетнув небо й помчав до далеких, інших світів.
Запала ніч. Океан стемнів. У його глибинах то там, то там зблискували й гасли бліді кольорові вогники. Вони кружляли, сплітаючись у химерні візерунки й тут-таки розсипалися ледь помітними феєрверками.
"Цікаво.., - думав Фімбо. - Що воно за життя в цих бездонних глибинах? Скільки незвичайних істот криється там, куди людині ані доступитися?.. Авжеж... загадковим і незвичайним є світ великого океану..."

* * *

По зустрічі з гігантською рибою збігло ще два дні. Після полудня, ближче до вечора, поверхню моря почало запинати туманом. Вітер стих, і вітрила безпорадно обвисли.
- Отакої, - промовив Снапер, сідаючи на бухту грубого каната. - Тепер будемо спочивати, аж поки не розійдеться туман та не здійметься ходовий вітер.
Він вийняв люльку, розкурив її, пускаючи кільця, й додав:
- Через оцей туман навіть зірок не побачиш.
- І довго це триватиме? - спитав Ларрі.
Снапер знизав плечима.
- Цього ніхто не знає. Потрібен вітер. Він розвіє туман. Тоді ми зможемо пливти далі.
Фімбо підійшов до онуки, що заснула на кормі, дбайливо накрив її вовняним пледом і лагідно погладив по голівці. Фріда потягнулася, позіхнула і лягла коло ніг Ліни, згорнувшись у клубок. Пантера нудилася. Їй бракувало простору. Скрізь довкола була сама вода, і Фріда чула себе непевною. Вона хотіла якомога швидше дістатися суші, а плавання так затяглося, що йому, здавалося, ніколи не буде кінця.
Ларрі полинув думками в Санфлауер. Що там з батьком і Каміллом?! Тривога стиснула серце юнака. Він розумів, що треба поспішати, поки Гіркан не загарбав іще всього королівства, але нічого не міг удіяти й тільки сердито супився із безсилля. А тепер ще й доводилося згорнувши руки чекати ходового вітру. Ларрі спробував був притлумити свої тяжкі думи сном і вже з власного наказу розслабившись, почав дрімати, коли почув якийсь тихий шурхіт. Умить нашорошившись, юнак підкрався до борту й визирнув поза нього. Але через густий туман нічого не побачив.
- Що сталося? - пролунав сонний голос Полдо.
- Я почув, як щось зашурхотіло. Наче по днищу.
Полдо приклав долоню до вуха, дослухаючись німої темряви. Та скоро махнув рукою, перекинувся на другий бік і вже крізь сон промимрив:
- То, мабуть, риба скидається...
- Та ні, не схоже, - із сумнівом зітхнув юнак, але не зміг дібрати собі іншої ради, як повернутися на своє місце край щогли і знову спробувати заснути. Незабаром очі йому заплющилися, і сповнений неспокою сон наліг на Ларрі.
Тихо-тихо було на судні. Всі спали. З моря не долинало ані згуку. Лиш коли-не-коли за бортом щось шурхотіло, ніби хтось страшний і незримий сторожко гладив деревину. Легенька морська течія поволі, але впевнено тягла корабель поміж зелених острівців. Це були саргаси - морські водорості. Коли вони торкалися корабля, й виникав шурхіт, що стурбував Ларрі. Дедалі частішав цей шурхіт, а за якийсь час суцільне поле водоростей оступило судно з усіх боків. Воно знерухоміло.
- Агов, лежні, вставайте! Погляньте-но, куди нас занесло!
Гучний голос Снапера побудив усіх. Мандрівники попідводилися й розгублено позавмирали: з усіх боків корабель оточило безкрає зелене поле. Лише де-не-де зблискували озерця чистої води.
Світало. Легкий вітерець розвіював туман, і невдовзі стало видно все навколо аж по обрій.
- Де ми? - здивувався Фімбо.
Моряки похмуро перезирнулися. Снапер кашлянув, ніби прочищав горло, і стурбовано проказав:
- Здається, ми таки вскочили в халепу...
Ларрі мимохіть поклав долоню на руків'я меча і сторожко роззирнувся навсібіч. Але, крім рівної поверхні водоростей, не побачив нічого.
- Де ж та халепа? Де вона?
- Там, - показав Снапер за борт.
- Але ж там самі водорості.
- Отож бо й є, - втрутився Полдо і пояснив: - Вони - надзвичайна небезпека. Вночі та в тумані ми й не завважили, як морська течія попровадила нас у саргаси. Лихої слави зажили вони собі серед моряків. З них майже неможливо видобутись.
- Оце-то так.., - розгублено зітхнув Фімбо. - Що ж його робити?
Моряки похмуро знизали плечима.
- А як узятись до меча? Тут неглибоко, - запропонував Ларрі.
- Цим не зарадиш, - заперечив Снапер. - Навіть коли ти витнеш просіку аж до чистої води - як витягти туди судно? Та й у який саме бік сікти?.. Тільки на вітер, та ще й на добрячий, тепер надія...
Подорожніх охопив відчай. Вони вскочили до пастки, з якої не було виходу.
Ларрі присів на палубу, похнюпив голову. Згадав, чого їм тільки не довелось зазнати, поки дісталися сюди: бій із мурлогами при Білих каменях, мандри крізь спеку пустелі, битва на березі річки, двобій із Терріблуком. І після всіх оцих злигоднів потрапити в полон до якихось водоростей! Юнакові до горла підкотився зрадливий клубок. Він ладен був не те що заплакати - заголосити з розпуки.
Фріда підійшла до товариша й лизнула йому руку. Юнак погладив пантеру і пригорнув до себе. Так вони й сиділи, дивлячись одне одному в очі та перемовляючись своєю безгучною мовою.
Ліна відійшла на корму. Обводячи поглядом зелене поле, вона спробувала заговорити мовою рослин. Але нічого не виходило. Водорості не відкликались на позив юної мавки. Вони були зовсім бездушні.
У нудному й безцільному очікуванні пройшло декілька днів. Погода була безвітряною. Мандрівники тинялися по палубі, з відчаєм вдивляючись в далечінь, немов сподіваючись на якесь чудо. На кораблі ніхто не спав. За час, проведений у полоні водоростей, всі змучилися від неробства і тепер з нетерпінням чекали найменшого подиху вітерця, що обіцяє свіжу прохолоду і допомогу.
Під ранок, коли крайнеба на сході зарожевів, а яскраві зірки почали згасати, тихенько ляснув клівер - невелике трикутне вітрило, яке на всяк випадок поставив передбачливий Снапер. Всі завмерли, недовірливо втупившись у вітрило, що лінкувато ворушилося від слабкого подмуху вітерця. Ось воно знову стрепенулося, гучно бахнуло й натяглося.
- Огей! Всі нагору! - гучно скрикнув Полдо. - Здається, підіймається вітер.
- Треба ставити всі вітрила і спробувати вирватися з полону, - додав Снапер.
На кораблі знялася жвава метушня. Фімбо взявся напинати канати, розгортаючи вітрила. Ларрі й Ліна скількимога допомагали йому. Навіть Фріда повеселішала й ганяла палубою.
Снапер визначив керунок вітру й заходився ладнати з дошки та мотуззя щось на зразок гойдалки, а потім покликав Ларрі й звелів йому на цьому пристрої спуститися за борт і рубати водорості. Полдо став до стерна.
Вітер подужчав. Вітрила напнулися. Корпус зарипів і ніби трохи подався вперед. Але саргаси міцно тримали свою здобич, перепиняючи йому шлях непрохідним килимом.
- Рубай дужче! - гукнув Снапер.
Ухопивши руків'я меча обіруч, Ларрі подвоїв зусилля, і зелений килим перед носом корабля перетворився на рухляк, що вже не чинив опору. Судно здригнулося, тяжко просунулось на кілька ступнів і знову стало.
- Я теж спущуся за борт, - сказав Снапер. - Треба пообтинати водорості, що наприростали до бортів.
- Візьми мого кинджала, - запропонувала Ліна. - Він дуже гострий.
Діло пішло швидше. Ларрі щосили рубав водорості, корабель, визволивши з полону свої борти, рушив. Керований умілою рукою Полдо, він поволі, але впевнено почав просуватися до окрайця зеленого поля.
А вітер дедалі дужчав. Уже й густий килим саргасів під його поривами почав здійматися довгими тягучими хвилями, і судно видерлося, нарешті, з його лабет. З глухим стогоном зарості зімкнулися поза кормою, немов шкодуючи про випущену здобич.
Фімбо й Полдо витягли на палубу знесиленого Ларрі, допомогли здертися й Снаперу. Юнак і моряк попрацювали добряче - ніс корабля розтинав океанські хвилі, аж шипіло. Всі пораділи: свобода! Як чудово було пливти під усіма вітрилами, дихаючи на повні груди терпким повітрям вільного солоного океану!
Вітер тим часом подужчав не на жарт. Край неба запнувся невеличкими хмарами, які, здавалось, не віщували нічого лихого. Але Полдо стурбовано насупився:
- Час, поки не пізно, згортати вітрила!
- Чому? - здивовано поглянув Ларрі на бувалого моряка. - Нам треба поспішати, а вітер саме ходовий.
- Ходовий, то ходовий, а незабаром стане ураганним. Поглянь-но довкола.
Справді, корабель мчав із великою швидкістю, ніби здоровенний білокрилий птах ширяв над поверхнею води. Але далекі хмари поступово наздоганяли його і все розпухали, темнішали, ніби тужавіли перед очима. А ззаду насувалася вже справжня темна стіна, що клекотіла й ворушилася, мов жива істота. Вона дуже швидко скорочувала відстань між собою та мореплавцями.
- Як не приберемо вітрил, то ураган пошматує їх вщент або й чогось іще гіршого наробить, - пояснив Полдо.
Щогла стривожено рипнула, ніби підтвердила його слова.
Всі, не гаючи ані миті, кинулись виконувати пораду моряка.
Щойно прибрали вітрила й закріпили на палубі вантаж - налетів шквал. Чорні хмари зімкнулися навколо судна, й непроглядна темрява оступила його з усіх боків. Щось грізно загарчало, загуркотіло. Блиснуло сліпучим спалахом. Яскрава, шпичакувата блискавка на мить поєднала небеса з океаном, ударило громом, і на палубу ринула злива. Її раз у раз роздирали блискавки, висвітлюючи ревучі хвилі, що здіймалися довкола величезними горами. Опиратись розтроюдженій стихії було ніяк і нічим. Єдине, що лишалося, - це за всяку ціну триматись на палубі, щоб не змило за борт. Лише Полдо зі Снапером, поприв'язувавшись до штурвала, боролися з ураганом, намагаючись тримати судно так, щоб хвилі не били йому в щелепу. А щодо напрямку руху, то корабель з величезною швидкістю мчав у безвість.
Спалах!
Оглушливий гуркіт!
Як сірник, уломилася щогла і зникла за бортом на гребені шаленого потоку.
Ларрі, вчепившись однією рукою бронзового гаку, другою підтримував Ліну. Враз кораблем струсонуло. Шалений удар розтрощив йому днище. Затріщали, ламаючись, дошки. Вода ринула на палубу, змиваючи все на своєму шляху. Юнака жбурнуло в розбурхану безодню океану. А уламком корабельної дошки вдарило по голові. Останнє, що почув хлопець, захлинаючись і непритомніючи, це далекий голос Ліни, що пробився крізь ревище урагану:
- Ла-а-р-р-і...
- Ліно! - простогнав він, і морок непам'яті стулив над ним свої чорні крила.

Біле коріння звисало зі стелі невисокої вологої печери, мало не сягаючи людських голів. Численні шпарини сочилися водою. Вона спливала нерівними стінами на підлогу й утворювала плісняві калюжі. Потурбовані кажани метушилися у своїх закамарках. А загін мандрівників усе брів та брів звивистим проходом.
І тут ясною плямою далеко попереду дав про себе знати вихід на білий світ. Загін наддав ходи. Ще трохи - і всі, мружачись, вийшли на велику камяну платформу, затоплену сонячним сяйвом. З усіх боків цей поміст обступали гірські ущелини, що здавались бездонними, лише позаду височіла прямовисна скеля, з якої щойно повиходили друзі. Пролунав скрегіт. Здоровенна гранітна брила посунулася вниз і затулила вихід з печери. За кілька секунд від нього не зосталося й сліду.
- Куди ж нам далі? - подав голос Полдо. - Довкруж самі провалля.
- Треба уважно розгледітися, - сказав Ларрі, прикриваючи долонею очі від яскравого сонця. - Десь таки має тут бути яка-небудь стежина…
Тим часом, обнишпоривши вже всі закапелки, Фріда стояла на найдальшому окрайці помосту й тихенько гарчала, ніби кликала всіх до себе. Ларрі підскочив першим і побачив, що поза скелястим виступом тягнеться щось подібне до стежини, яка нешироким карнизом оперізує гору і зникає за ще одним камяним виступом.
- Ходіть сюди! - покликав хлопець.
Полдо недовірливо глянув у бік, куди показував Ларрі:
- Невже оцим краєчком доведеться іти?
Це таки достоту був вузесенький окраєць, що тулився до прямовисної скелі. Пересуватися ним можна було лише по одному, та й то боком. Від окрайця вниз, скільки оком сягнути, позубленими урвищами спадав крутий схил у безодню, якій і кінця не було видно.
- Скидається на те, що іншої дороги не маємо, - промовив Ларрі якнайбадьорішим голосом. - Я піду першим. А ви за мною. Тільки обережно переставляйте ноги та широко розкиньте руки. Ну, гайда!
Проте першою на стежину скочила Фріда.
- Гаразд, хай першою іде Фріда, - погодився Ларрі. - Кращого за неї розвідника, мабуть, у цілому світі немає.
Фріда підібгала хвоста й сторожко задріботіла стежкою. Ларрі, поправивши меча, посунув за нею, однією рукою чіпляючись за краї розколин, що де-не-де виднілися у тілі гори, а другою тримаючи за руку Ліну.
Полдо ще раз поглянув униз, щось собі розміркував, перечепив з плеча на шию сагайдак з луком і стрілами, поправив усе це на грудях і став плечима до стіни. Так потім і побочкував уперед, припавши спиною до чогось, що здавалось надійнішим, аніж те, що чув під ногами.
Дрібні камінці зривалися з-під ніг моряка та летіли кудись униз - часом лише долинали до вух ледве чутні їхні удари об схили. Сердитий вітер наскакував поривами, силкуючись поодривати сміливців од камяної стіни та поскидати в безодню. Він дмухав то з одного боку, то з другого, шпурляв пилюкою та камяним дрібязком у вічі. Але люди рухались.
Стежка тим часом круто завернула за виступ. Ларрі схопився за нього, переступив ногами, став на тверде й потягнув Ліну за руку, мовляв, ходи сюди. Вже ступивши на поклик, дівчина відчула, як з-під її ніг тікає опора. З глухим шурхотом шмат стежини посунув униз, збиваючи хмару пилюки.
- Тримайся! - гукнув Ларрі, щосили тягнучи Ліну до себе.
Дівчина навіть не скрикнула, повиснувши на його руці. Лише поблідла з переляку. Допомогла глибока розколина в скелі. Вчепившись за неї однією рукою, Ларрі другою таки втягнув Ліну поза виступ, де стояв сам. Гірше було з Полдо, який завмер на самісінькому краєчку обвалу, що, здавалось, од найменшого поруху теж гуне вниз.
- Що ж діяти? - зойкнула Ліна.
- Нічого, - відповів Полдо. - Я піду назад і пошукаю іншої стежки.
І тут щось заревло - так, як подорожні вже одного разу чули. Тільки набагато ближче. Гучною луною перекотився гуркіт поміж скелями. Згори посипало піском, камяним дрібязком, а далі почали падати один за одним щораз більші каменюки... Злетіла хмара пилу, і ціла лавина каміняччя гунуло в провалля, змітаючи все на своєму шляху.
Ліна , Ларрі і Фріда втиснулись у скелю. Невеличкий виступ над їхніми головами порятував мандрівникам життя. Полдо теж дістав од нього захисток.
Камяний водопад промчав схилом, лишивши по собі непроглядну завісу пилу, який осідав, поволі сповзаючи вниз. Як трохи проясніло, друзі побачили, що всі живі й цілі. І страшенно зраділи.
- А погляньте лишень сюди! - вигукнув Полдо, вказуючи на місце, де обвалилася стежка.
Камяна лавина вибила в стіні кілька заглибин. Ними він і перебрався до товаришів.
- Гух! - полегшено видихнув моряк. - Нарешті, ми знову в гурті... Але що ж воно отак реве, хотілося б знати?
- Не можу дотямити, - озвалася Ліна. - Ніяк не щастить схопити хоч уривок думки цієї істоти. Треба підійти ближче.
- Гадаю, що нічого доброго з такої зустрічі не буде… - з сумнівом пробурмотів Полдо.
Ларрі уважно прислухався, але все навкруги наче було тихо і спокійно.
- Я би там не було, а іншої дороги тут нема. – промовив він. – То ж ходімо уперед. Що буде, те й буде!
Через кілька виступів стежка почала ширшати. Ступати стало набагато легше - вже не боком, а рівно. Друзі наддали ходи.
Незабаром наблизились до перевалу. Стежка до нього перетворилася вже на геть не вузьку дорогу, обабіч якої, мов сторожа, стриміли високі каменюки.
- Цікаво, що ж то за випробування чекає нас на перевалі? Памятаєте, як жриця казала? - звернувся Полдо до всіх, а далі промимрив сам до себе: - Ох, і не люблю я всяких пророкувань та віщувань! Краще живи собі, як живеться, - як-от у нашому селищі...
- А це що таке? - вигукнула Ліна, перебиваючи йому балачку.
- Де?
- Отам-о, попереду.
Круг однієї з найбільших камяних брил, що височіли поблизу, хтось обмотав грубелезний іржавий ланцюг. Кожна ланка в ньому була завбільшки, як людина.
Оце так! - став, як укопаний, Ларрі. - Якими ж мали бути ковалі, що отаке викували?!
- А мене більше цікавить, на кого оце бескиддя викувано, - похмуро зауважив Полдо.
Фріда вся настовбурчилась, глухо загарчала.
Ланцюг дзеленькнув, заворушився, і з-понад брили виткнулася голова, яку вони бачили на зображенні дракона.
Друзі відхитнулися назад. Ухопивши, яку мали, зброю, Ларрі й Полдо прикрили собою Ліну. Фріда припала до землі. Всі завмерли, чекаючи нападу.
Але дракон повівся якось дивно. Загарчав, та не кинувся на людей, як вони того сподівалися. Натомість поволі поклав голову на брилу, й очі йому зайшли тугою. Він глухо пробурчав:
- Забирайтеся туди, звідки прийшли!
Ларрі аж дух забило з подиву, слова не міг мовити. Виручив Полдо:
- Чого ж бо це ми маємо забиратися?
- Бо тут проходу немає.
- Як-то немає, коли є?! Осьдечки ж дорога!
- Дорога є, а проходу нема!
- Як же воно так? - скипів Полдо, геть забувши, що хвилину тому йому аж в грудях хололо від страху. - Куди ж він подівся?
- Нікуди. Просто перепинено.
- І хто ж це перепинив?
- Я! І годі вже зі мною сперечатися! Краще йдіть собі звідси, поки я всіх вас не проковтнув! Ось розгніваюсь і враз поковтаю!
Поки точилася ця дивна суперечка, Ларрі заклопотано мовив до Ліни:
- Якийсь він не такий. Чудний. Пересварюється з Полдо, як перекупка... Хіба це дракон?
- А ти вже десь бачився з драконами?
- Ні.., - розгубився юнак.
- Тож звідки можеш знати, які вони є?
- Ну... всякі легенди, перекази...
- Це ще нічого не означає.
Ліна сміливо ступила вперед, мало не до самої жахливої морди. Та не без цікавості вилупилась на неї.
- Скажіть, коли ласка, ви справді дракон? - ґречно спитала дівчина.
- Або що? Хтось тут не вірить?
Пролунав гуркіт, брязкіт, тріск - і над кількома камяними брилами знялося довжелезне тіло, вкрите бронзовою лускою. Двоє могутніх крил гучно ляснули над ним, на мить заступивши сонце.
- Ну, впевнилися?!
- Ого-го!!! - тільки й спромігся мовити Ларрі. А Полдо так і завмер із роззявленим ротом.
- Чом же ви не проковтнули нас? - усе так само ґречно допитувалась Ліна.
- Та.., - збентежено осідаючи поміж брилами, зізнався дракон, - Я ж ніколи нікого з людей не їв і не хочу! Вони ж мають розум! За це мене й покарано. Посадовили ось на цеп і звеліли стерегти перевал та не пускати нікого на стежку.
- Хто ж це таке вчинив?
- Прадавній Правитель Драконячих гір. Самого його вже, мабуть, і на світі немає, а я от сиджу тут, прикутий до треклятої гори. Як воно вже мені остогиділо та увірилось за тисячу літ!..
- А де ті Драконячі гори? Далеко звідси? - поцікавився Полдо. - Чогось я й не чував про такі.
- О! Драконячі гори.., - замріяно примружив очі мовець. - Вони там, за океаном. Прозорі кришталеві водограї, запашні долини, сніжно-білі вершини гір, на яких лагідно спочивають дощові хмари... О! Драконячі гори там, де мій світ, моя батьківщина...
Ліна жалісно глянула на нього:
- Чом же ви не урвалися та не полинули за океан? Маєте ж такі могутні крила...
Дракон знову завовтузився і раптом випалив:
- Не можу я звірятися тому, хто звертається до мене на "ви"! Кличе мене драконом, а не на імя...
- Що ж, ласкаво прошу. Мене звати Ліна, - чемно відрекомендувалася дівчина. - А це ось мої товариші - Ларрі, Полдо і Фріда. А як маємо звати тебе?
- Сандер, - сяйнув посмішкою дракон і стався раптом таким симпатичним і нітрохи не страшним. - Ти назвала оцю чорну кішку своїм товаришем. Це правда?
- Певно, що так. А що в цьому незвичайного?
- Отже, ти й зі мною могла б потоваришувати?
- А чом би й ні?
- А твої друзі?
- І вони могли б стати тобі за друзів. Ми прихильні до всіх, хто не зичить нам зла.
Дракон раптом зажурено схилив голову і провинним голосом проказав:
- Але я однаково не можу пропустити вас у долину. Як-то я це зроблю, то зостануся тут до скону і вже без найменшої надії на визволення.
- Сандере! - втрутився до розмови Ларрі. А чому б тобі просто не порвати ланцюга оце зараз та не полетіти на волю, до рідного свого світу - хіба б тебе хтось наздогнав?
- Ні, не наздогнав би. Але цепу порвати несила.
- Чому? Невже він для тебе, такого дужого та здоровенного заміцний? Його ж уже й іржа поточила.
- Річ не в міцності, а в тому, що на цеп накладено закляття.
- І немає на це жодної ради?
- Рада є. В моєму світі я чував, що заклятого ланцюга можна перебити Небесним каменем. Але скільки я тут не сиджу, жодного разу сюди нічого такого з неба не впало…
- Стривай-но, - Ларрі підступив до ланцюга, уважно його оглянув і, ступивши крок назад, щосили рубонув мечем. Блискавицею клинок упявся в ланцюг. Пролунав брязкіт ланок, що розпадалися на кавалки.
Дракон несміливо покрутив шиєю. Не чуючи вже на ній звиклого тягаря, шанобливо поглянув на Ларрі:
- Ти, виявляється, багатир з багатирів!
- Це не я. Це мій меч. Його викувано з Небесного каменя.
Полдо, що досі був за німого свідка, рвучко ступив наперед:
- Ну, а тепер, коли ти вже вільний і сам собі пан, можеш нас пустити в долину?
- Про це й питати не треба, друзі мої!
Сандер радісно підскочив - аж гора під ним задвигтіла.
- Будь обережнішим! - погамував його моряк. - Бо ще, чого доброго, й стежку нам завалиш!
Дракон трохи незграбно протупцяв свій танок визволення. І нікому з присутніх не здавався більше ні недобрим, ні жаским. Навпаки, море лагідності й веселощів линуло від нього. Ларрі й Полдо всміхалися, Фріда плигала, била хвостом. Тільки Ліна напружено чекала, поки Сандер витанцює свою радість.
Нарешті він став, і Ліна спитала:
- Скажи, будь ласка, Сандере, чому я не можу говорити з тобою подумки? Я навіть не чую жодної твоєї думки, наче їх у тебе зовсім нема.
- А ти що, мавка?
- Ще не зовсім… - зніяковіла Ліна.
Дракон уважно придивився до дівчини і ствердно хитнув головою.
- Так, ти – мавка! В цьому я впевнений так само, як і в тому, що мене кличуть Сандером. І як це я не помітив одразу?!
Його пащека розтяглася у задоволеній посмішці.
- А мої думки ти й не могла почути, хоч і мавка! Справа в тому, що ми, дракони, зроблені так, що ніхто не може пробитися до наших думок. Навіть великим мудрецям старожитності не щастило з цим!
Сандер обвів поглядом своїх нових друзів, ніби хотів повідомити їм ще щось. Та раптом схаменувся:
- Забалакався я тут з вами! А мені ж треба поспішати!
- Куди? - здивувався Полдо.
- Як-то "куди"? Ясна річ, додому, до свого світу! Давненько я вже там не бував! Отже, прощавайте. Може, ще колись і побачимось, а поки - вибачайте!
Сандер розгорнув свої гігантські крила, на подив легко підскочив і спрямувався до океану, кожним помахом додаючи собі швидкості. Дуже скоро велетень перетворився на дрібнесеньку темну цяточку, а далі й геть розтанув у небесній блакиті.
- Ну, от... Полетів, - замислено проказав Полдо. - Чи не час і нам у дорогу, поки сонце світить та стежку видно?
- Отже, перевал ми здолали, - кинув меча до піхви Ларрі. – Але попереду ще ущелина Сірих тіней.
- Що там жриця про неї мовила?
- Нічого особливого. Сказала, що я й сам доберу, що там до чого. Треба тільки дістатися туди.
Ліна гукнула друзів:
- Невже ми будемо тут до вечора стирчати?!
Дійсно, сонце вже звернуло з полудня і почало свій неквапливий рух до заходу. Тіні подовшали.
Поминувши камяну сторожу обіч дороги, Полдо вийшов на плаский прискалок, з якого добре було видно долину. Вона вся виблискувала дзеркальцями озер. Легесенький напівпрозорий серпанок зависав над незліченною кількістю джерелець у пишних шатах зелених дібров. Тонесенькі ниточки струмків сполучали їх одну з одною. А далі долину обступали височенні неприступні гори, що підпирали своїми крижаними вершинами небо. Полдо навіч переконався, що лише звідти, з того місця, де стояли друзі, можна було спуститися вниз.
Свіжість запашних трав і пянкі аромати квітів долинали до перевалу, заспокоюючи і чаруючи душі. Делікатне мелодійне передзвіння струменіло над долиною і тануло в мякому сутінку далекого підгіря.
Авжеж, це справді було те, що звалося Долиною джерел. Їх тут, на погляд Полдо, було не менш, як тисяча. Десь на півдорозі між перевалом і долиною простягалося ще одне пасмо гір - значно нижчих від тих, що брали в облогу долину. Власне, це були більш скелі, ніж гори. Темне провалля ущелини, до якої провадила стежка з перевалу, мало, на погляд Полдо, вкрай непривітний вигляд.
До Полдо підійшли Ларрі з Ліною. Вони подивились туди, куди дивився моряк, і Ларрі аж скрикнув:
- Як же ми знайдемо джерело життєдайної води?! Тут тих джерел стільки, що життя не стане, аби кожне з них оглянути та дослідити, яка в котрому вода!
Ліна лагідно торкнулася його руки:
- Не журися завчасу. Зійдемо в долину - там і розважимо, що та як чинити.
Після всіх жахіть і прикрих несподіванок останніх днів друзям, щойно вони ступили на рівну й широку стежину, яка провадила вниз і якою так легко було йти, примарилося, що все лихе вже назавше лишилося поза ними.
- А де ж це Фріда? – похопилася Ліна.
Всі поставали, роззирнулися.
Сонце зосталося по той бік перевалу. Але світло від нього ще сягало й сюди. І надавало чітких обрисів кам'яним брилам, що дедалі густіше нависали над стежкою і готові були, здавалося, кожної миті зірватись униз та поруйнувати все чисто на своєму шляху. На одній з таких брил, немов злита з нею в одне ціле, нерухомо сиділа пантера, уп'явшись поглядом у щось незнане. Звідси, знизу, все це скидалося на величний і разом з тим витончено-граційний витвір талановитого скульптора.
- Фрідо.., - обережно покликав свою товаришку Ларрі.
Пантера здригнулася, неначе виринула з глибокого сну. Потім м'яко плигнула вниз і наздогнала загін.
Стежка тим часом усе крутіше збігала в ущелину, і просуватися нею ставало дедалі важче. Здавалося, щось навмисне не пускає туди нікого. Всі поставали.
- Там щось є, - зіщулилась Ліна. - Щось живе, але не схоже ні на звіра, ні на людину. Жодної думки - сама лише сліпа лють та якась незрозуміла затятість...
- Може, це знов якась магія? - припустив Полдо.
Ларрі поглянув на персня. Нічого особливого там не завважив. Про всяк випадок вихопив іще й меча - його лезо теж не виказувало жодних ознак занепокоєння. Проте Ларрі - так само, як і всі, - цілим єством відчував хвилі ненависті, що викочувалися з ущелини.
- Не чаклунське, - сказав Ларрі. - Саме собою лихе.
Він скинув оком на гори обабіч ущелини. Хоч і не високі, але навряд чи хтось міг би на них здертися - хай би яким був управним. Схили - то, власне, не були й схилами, а прямовисними бастіонами з карнизами, що грізно нависали над стежкою.
- Авжеж.., - Ларрі похмуро глянув на товаришів. - Крізь гори нам не пробитися. Лишається тільки одна дорога...
- Невже ж таки доведеться лізти в оцю чортову ущелину, - Полдо з невисловленою надією поглянув на Ліну.
Але дівчина мовчала. Тільки міцно стулила збілілі губи. Ларрі провів долонею по лиці, ніби відганяв найменші сумніви і промовив:
- Друзі! Хіба конечне нам іти в долину цілим гуртом? Це я мав доручення дістатися Долини джерел, тож і мушу цю справу викінчити сам.
Фріда потерлася йому об ногу, сердито пирхнула. Ларрі лагідно погладив її по голові.
- Ну, гаразд, гаразд, і ти підеш, - він озирнувся на товаришів і проказав якнайвеселіше: - Ми з Фрідою підемо, а ви зачекаєте на нас тут.
- Ні, - ступила наперед Ліна. - Такого не буде! Ти ось пропонуєш нам вибір - іти чи чекати. А вибір уже зроблено. Ще тоді, коли ми всі пішли з тобою. Дідусь і Снапер загинули заради того, щоб урятувати світ від жахливої загрози. Тож невже ти думаєш, що тепер ми відступимо?!
- Дівчинка правду каже, - підтримав Полдо. - Ми будемо разом, хай би там сталося, що завгодно!
Чи то всім здалося, чи то й справді хвилі злості ніби послабшали й подалися назад. Ларрі, тримаючи меча напоготові, ступив до ущелини. Поруч, нашорошено припадаючи до землі, рухалася Фріда. Далі йшла Ліна. Наладнувавши лука стрілою, позад усіх крокував Полдо, уважно роззираючись на всі боки.

Тим часом вітрила ближчали, а далі й крутий бік чужого корабля навис над головами розбитків, заступивши собою півнеба. Згори скинули мотузяну драбину, і грубий голос владно наказав:
- Збирайтеся сюди! Бо як ні, то дуже скоро підете на поживу оцим любим рибонькам.
З палуби долинув регіт багатьох людей, які ще й висвистували та горлали щось глузливе. Брякнуло металом.
Ніби відчувши, що здобич вислизає од них, акули ще швидше закружляли навколо уламка, де розгублено й приголомшено тулилися один до одного Снапер і Фімбо. Одна з найнетерплячіших хижачок підпливла до уламка й спробувала його перекинути.
Снапер підіпхав Фімбо до драбини:
- Не гаймося! Лізьмо вгору, а там буде видно.
Щойно вони схопилися за щабель і почали спинатися вгору - розлігся гучний тріск. Велика акула щосили гупнула хвостом в уламок палуби, і він розлетівся на друзки. Якби друзі забарилися ще мить, їм би стало вже геть непереливки.
Коли Фімбо зі Снапером перебралися через високий борт, їх оточив дуже неоднорідний гурт. Кого тільки в ньому не було! Кучеряві зизоокі здоровані, що живуть на східному краю материка і невідь як опинилися тут худорляві ясночубі північани темношкірі мускулясті вихідці з південних країв. Ці трималися трохи осторонь і нашорошено споглядали розбитків.
При грот-щоглі стояла бочка з прісною водою. Снаперові й Фімбо аж у горлах зсудомилось, коли вони вздріли її. Не перемовившись ані словом, вони прожогом кинулися до неї, похапались за краї і надовго припали порепаними губами до живлющої вологи.
Їх ніхто не спиняв.
Нескоро Снапер, а за ним і Фімбо відірвались од бочки з водою та звели дух. Тоді, безцеремонно розштовхуючи своїх горлорізів, наперед ступив верховода - височенний на зріст чолов'яга. Брязкаючи масивним золотим ланцюгом, що звисав йому з грубелезної шиї, він ступив до Снапера. Вишкірив у посмішці міцні зуби:
- Хто ви такі і що в моїх володіннях робите?
- Годилося б спершу тобі назватися, чоловіче добрий, а тоді вже прибулих розпитувати. Так, в усякому разі, чемні господарі чинять, - зауважив Фімбо, зацікавлено розглядаючи велетня.
Лунка тиша запала на це повчання, а за мить гурт піратів вибухнув диким реготом. Найдужче ж заливався сам верховода - аж за боки брався та голову закидав.
Фімбо розгубився, не можучи збагнути причини сміху, а Снапер з-під лоба похмуро стежив за піратами.
Нарешті велетень утер сльозу, що набігла йому на очі від реготу, й проказав до Фімбо:
- Ну, старий, ти мене розвеселив! Давно вже я так не сміявся.
Пірати знову зареготали, але скоро й замовкли на помах руки свого зверхника. Той іще раз із веселим зацікавленням подивився на Фімбо, а далі почав спокійно:
- Ти мені подобаєшся, старий. Та й твій приятель ніби не з боязких. Такі мені потрібні. Може, я навіть вас до своєї команди візьму, якщо, звичайно, ви витримаєте випробування. А звати мене Гулл. Капітан Гулл - на прізвисько Жах. Я - володар океану! Чували, мабуть?..
- Та вже ж... доводилося, - похмуро мовив Снапер.
Фімбо здивовано знизав плечима:
- Даруй мені, добродію, але хіба може один чоловік, навіть такий здоровенний, як оце ти, володіти таким безміром, як океан? Ти, мабуть, пожартував…
У тиші, що настала слідом за цими словами, чути було тільки, як лопотять вітрила. Команда, немов зграя вовків, напружено завмерла, стежачи за своїм ватажком. Він же, здавалося, от-от лусне з люті. Але... нічого не сталося. Пильно дивлячись у вічі старому, капітан несподівано солодким тоном проказав:
- Чоловік - не може! Але я, - він дещо підвищив голос, - капітан Гулл, можу! Я можу все! - і перейшов мало не на гарчання: - Затям собі оце!
Така брутальна клоунада ще дужче підохотила піратів до реготу, а капітан ступив крок назад, по-змовницькому підморгнув Фімбові, а сам тим часом простягнув руку до Снапера й зірвав йому з паска кинджал.
- Оце так штуковина! - задоволено мугикнув, розглядаючи кістяне руків'я з двома великими смарагдами і невеличке, проте гостре лезо.
Моряк і Фімбо блискавкою метнулись до Гулла, щоб видерти Лінину річ. Та піратська зграя цілим своїм кодлом напосіла на них і вмить повикручувала їм руки за спини.
Капітан Гулл, як ніде нічого, крутив тим часом у руках срібні піхви та прицмокував язиком. Здавалося, він забув про все на світі, милуючись незвичайним лезом. Вже хто-хто, а Гулл добряче знався на зброї і вмить зміркував, що це не просто собі кинджал - у ньому є якась таємниця.
Один з піратів обережно кашлянув, привертаючи увагу ватажка:
- Що робити з оцими двома? - запитав.
Гулл відірвавсь од споглядання ювелірного візерунку на вузькому лезі й неуважливо глянув на Снапера й Фімбо. Махнувши рукою, ніби відганяючи настирливу муху, кинув:
- За борт - рибам на поживок!
Зловтішно гергочучи, пірати потягли до борту бранців. Ті відчайдушно спиралися.
Немов зачувши здобич, акули скупчилися коло судна. Вода кипіла й вирувала під ударами їхніх хвостів.
- Стривайте! - в останню мить спинив розбишак Гулл. - Я надумав щось ліпше. Ми продамо їх Мордахові! А поки там що, закиньте голубчиків до найдальшого трюму. Хай перепочинуть собі...
Під схвальні вигуки "публіки" четверо капітанових горил потягли Фімбо й Снапера на корму. Далі зійшли вертикальним трапом униз, відсунули засув на масивних дверях і кинули бранців у пітьму захаращеного трюму, додавши кожному наостанок по кілька штурханів.
Гуркнуло важелезним засувом, і друзі опинились у непроглядній темряві. Чути було, як у далекому кутку щось скреготало. Смерділо пліснявою і чимось кислим.
- Ну, от: вскочили у халепу... - зітхнув Снапер.
Фімбо потер забите місце, крекчучи звівся на ноги. Виставивши перед себе руки, щоб не наскочити на щось у темряві, він намацав довгу дерев'яну скриню і вмостився на ній.
- Снапере, а що ти знаєш про Гулла? - спитався. - Чом його так дивно прозвали - Жах?
- Бо він таки справді з усіх жахів жах! - відповів безнадійно моряк. - Гулл зібрав команду зі злочинців, яких іще світ не бачив, та найвідчайдушніших шибайголів цілого узбережжя. Коли з-за обрію виринає його корабель, усі кидаються од нього врозтіч. Горе тому, хто потрапить на очі капітанові Гуллу та його команді. Він нищить усіх, хто чинить йому опір. А тих, хто сумирно здається в полон, спродує в рабство. Загарбані кораблі ці живолупи обдирають, а тоді палять або топлять. Часом оті паливоди на чолі з Гуллом нападають навіть на рибальські селища. Теж обдирають їх та руйнують немилосердно. Того, чого не можуть забрати з собою, цілим не лишають. Найчастіше палять. Тож і дали йому таке прізвисько.
- Ехе-хе-хе.., - тяжко зітхнув Фімбо. - А хто воно такий, отой Мордах?
- О! Мордах - іще одне жахіття! Я сам його ніколи не бачив, але од людей багато лихого про нього чув. Мордах перекуповує та перепродує невільників. Гулл за добрі гроші доправляє йому своїх бранців. По тому вже ніхто й ніколи їх не бачить. Кажуть, їх вивозять десь до далеких незнаних країв...
Снапер підвівся, обережно ступив, щоб дістатися ближче до Фімбо і раптом став на щось м'яке й живе. Воно звереснуло, загарчало і вп'яло свої гострі зуби чи кігті морякові в ногу. Той аж скрикнув і впав, намагаючись ухопити істоту та віддерти від ноги. Фімбо кинувся товаришеві на допомогу. Але істота, глухо загарчавши видерлася їм із рук і десь у темряві поділася, тільки очима зблиснула.
- Що воно було? - спитав захеканий Фімбо.
- Не знаю, якась тварина. Може, собака...
- Сам ти собака! - долинув із якогось закутка сердитий рипкий голос.
- Ні, мабуть, це не тварина, - здивовано промовив Снапер. - Ніби й на людину схоже. Тільки не можу збагнути, чого воно все якоюсь волосінню заросло. Ніби й невеличке. А з голосу ніби доросле... Агов, хто ти є?
- Не твоє діло! - огризнулась істота.
- Ото який сердитий, - осміхнувся Фімбо. - Не хочеш - не кажи, а кусатись не треба.
- Тож не треба було мене ногами штовхати!
- Даруй. Я не хотів, - озвався Снапер. - Просто я не помітив тебе в темряві. Не бійся нас!
- Ото сказонув, - пирхнув невідомий співрозмовник. - Нікого я не боюся і боятись не збираюся! Тільки нема чого лізти до мене з усілякими розпитуваннями.
- Твоя воля, - погодився моряк. - Нам і без тебе клопоту не бракує...
Він заходився обережно обмацувати трюм, щось бурмочучи собі під носа. Чути було, як Снапер пересовував якісь предмети, щось бряжчало, рипіло. Нарешті, пролунав його радісний вигук:
- А таки знайшов!
- Що? - поцікавився Фімбо.
- Зараз побачиш...
Тут кресонуло об кремінь, сипонуло іскрами. Нахилившись до іржавого ліхтаря, що стояв на якомусь бочонкові, моряк кресав та й кресав, намагаючись запалити гнота. Невдовзі й доп'яв того, що хтів. Сухо потріскуючи, гніт зажеврів жаром, а далі схопився й полум'ям. Темрява відступила до кутків. З одного з них долинуло гарчання. Піднявши ліхтар над головою, Снапер ступив у тому напрямку.
Притулившись плечима до переборки і витягнувши поперед себе довгі руки з міцними вузлуватими пальцями, на моряка сердито поглядало щось небувале. Воно було заввишки як півлюдини і поспіль заросле довгим жорстким волоссям. Величезні ступні закінчувалися великими твердими кігтями. Ніс, подібний до великого котячого, нервово здригався. З-під навислих бровей на Снапера й Фімбо позирали сторожкі очі.
Оце-то так, - проказав моряк. - Зроду-віку такого не бачив. Людина - не людина... не доберу...
- І добирати не треба! - огризнулась істота.
- Снапере, не чіпай його, - попросив Фімбо. - Не хоче з нами знатися - не треба.
Старий повернув голову до волоханя й додав:
- Ми не зичимо тобі ані найменшого зла і нічого лихого тобі не заподіємо. Як хочеш, то познайомимося, побалакаємо. Ми ж усі тут в однаковій скруті. Так би мовити, друзі по безталанню.
Істота нічого не відказала на це, лише сердито засопіла.
Фімбо скрушно зітхнув і знизав плечима. Посідавши рядком на велику дерев'яну скриню, старий з моряком почали півголосом обговорювати те, що з ними сталося.
Судно рівномірно гойдалося на хвилях. Згори долинали то реготи, то пересвари піратів.
Куди скеровував свого корабля капітан Гулл та чого шукав у безкраїх просторах океану, - про це можна було тільки здогадуватися. Найшвидше за все він просто чигав на те чи інше торгівельне судно.
Невдовзі ліхтар погас, і глуха пітьма знову огорнула бранців. Розмова якось сама собою вичерпалася. Виснажений злигоднями останнього часу і гіркотою втрат, Фімбо непомітно заснув, підклавши під щоку складені човником долоні.
Снапер не спав. Сидячи на скрині й похиливши голову на руки, він усе снував свої невеселі думки. Чував він багато всяких історій про піратів капітана Гулла. І серед них - жодної людяної. Все про якісь жахіття, жорстокість і немилосердя. А ось тепер? Найшвидше за все полонених таки справді продадуть у рабство Мордахові... "І навіщо мені було оце плавання? - подумав Снапер. - Жив би собі, як і жив, у рідному селищі та ловив помаленьку рибу. Ба ні! Забандюрилося пригод на свою голову..." Останні слова він ніби вигукнув подумки та ще й спересердя. І - засоромився. Бож як було не стати до помочі людям, які врятували селище од лихої напасті? І при чім тут пригоди? Моряк потішив себе тим, що ніхто не чує його негарних думок і обережно, щоб не потурбувати старого, вмостився на підлозі обіч скрині. Сон довго не йшов до нього. Але розмірене погойдування судна та монотонний плюскіт хвиль за бортом поволі його заколисали.

* * *

Дрогма сердився. До того ж був переляканий і голодний. Ціле своє життя він разом з іншими грумберами жив у Лабіринтах печер Присмеркових гір. Рідко коли хтось із них видобувався на поверхню - лише тоді, коли котромусь із племені потрібна була цілюща трава снурх. Темної ночі виходили вони з печер, щоб палючим сяєвом денного світла не обпікало їм очей та щоб не стрітися ненароком з людьми.
Тієї злощасної ночі Дрогма пішов по снурх. Його батько - голова ради старійшин - серйозно занедужав, і лише цілюща трава могла поставити його на ноги.
Молодий грумбер виліз із потайної ущелини, що заросла колючим чагарем, втративши при цьому кілька клаптів густої своєї щетини. Сторожко до всього дослухаючись, він квапливо пошкандибав вузьким карнизом до священної галявини, де ріс снурх. Нагледівши собі зрілий дворічний пук цілющого зілля, Дрогма його викопав, обчистив коріння і, обережно тулячи до грудей, повернув назад.
Хмари приховували місяць і зорі. Навколо панувала глуха ніч (звичайно, як на людські очі), але для грумбера, який чудово бачив усе в цілковитій темряві, тепер стояв ясний день. Дрогма поглянув убік.
На самісінькому краєчку карниза росло - за що тільки й трималося - покручене деревце. Воно буквально висіло над ущелиною, дном якої мчала бурхлива гірська річка. На одній з гілок Дрогма побачив прегарну квітку, що розливала круг себе терпкуваті пахощі. Грумбер став, не знаючи, що чинити далі. Річ у тім, що в печерах Присмеркових гір росли тільки мерехтливі гриби та світний мох, а квіток, там ніколи не було. "Якщо таку квітку, - подумав Дрогма, - піднести Гуті, дочці старого Хагена, то, може, вона перестане вдавати, ніби й не помічає мене..."
Думка погнала молодого грумбера на дерево. Він уже й руку простягнув, щоб зірвати квітку, та коріння не витримало додаткової ваги, вивернулося й полетіло в провалля. І потягло за собою молодого невдаху.
Він не розбився, коли впав, - урятувала річка. Але вона ж таки й вимчала його далеко-далеко від рідної домівки.
Щосили уп'явшись у стовбур, Дрогма плив річкою доти, поки вона не винесла його в океан. Яскраве сонце пекло немилосердно, засліплювало й позбавляло останньої сили. Очі від денного світла весь час запливали слізьми. Попрощавшись із життям, Дрогма без пам'яті простягся на зрадливій деревині...
Торговельне судно цілком випадково натрапило в океані на незвичайного звіра і взяло його на борт. Команда неабияк і довго тішилася з нього, посадовивши бідолаху до клітки. А потім на купця напали пірати. Команду вирізали, а Дрогму замкнули в трюмі, щоб спродати дивовижну істоту котромусь із покупців рабів.
"Кляті люди! Грумбери ніколи не мали нічого спільного з ними. І добре робили. Всі воно - жорстокі, брутальні, зажерливі... Нищать усе навколо і навіть один одного вбивають за будь-яку дрібницю..."
Дрогма на власні очі бачив, як двоє моряків на торговельному судні не помирилися за якусь жалюгідну окрушину жовтого металу - його ж бо в печерах грумберів хоч греблю гати. Похапалися за ножі, і лише втручання капітана перепинило криваву різанину, що здавалася вже неминучою.
Дрогма вишкірив зуби й погрозливо загарчав. Він добре затямив людські штурхани та смалкі удари канчуків, коли сидів у клітці. Кривда переросла в ненависть, що як спалахнула одного разу в його серці до людського роду, та так і не згасала відтоді ніколи. А тепер він поглянув на отих двох, що мирно сопіли собі в трюмі. Він легко міг порішити обох. Та щось його стримало.
Ці двоє були не такими, з якими Дрогмі доводилося мати справу досі. Вони його не ображали, не кривдили, не тяглися до нього з кулаками чи копняками, як то бувало, коли Дрогма сидів у клітці. Та й взагалі вони поводилися якось не так. Старший дуже журився і аж тужив через те, що втратив когось близького, а молодший лагідно втішав його. А до всього, вони були такими самими невольниками, як і він.
"Може, ці двоє з якогось іншого племені людей?" - подумав Дрогма і вирішив краще придивитися до них.

* * *

Гулл самотою стояв на капітанському містку, зіпершись на перила. Солоний вітер дмухав йому в помережане зморшками лице. Збоку піратський ватажок (якщо не брати до уваги його розбишацтва та грабунків, що стали вже йому за професію) нагадував бувалого в бувальцях та відважного капітана далекого плавання. Власне, так воно колись і було, та відтоді вже минуло багато літ...
Колись капітан Гулл жив з торгівлі. Водив великі кораблі з товарами через океан і знав усі порти й гавані на узбережжях від північних околиць материка до південного пасма Гуркітливих гір. Не раз та не двічі доводилось йому ставати до бою з піратами. В одній із таких сутичок він мало не загинув. Корабель йому спалено, а тих, хто вцілів, забрано в неволю. Капітан врятувався завдяки справжньому чуду. Весь поранений-переранений, він без пам'яті зваливсь до великої порожньої бочки. В ній і носило його по хвилях багато днів і ночей. Гулл висох, вихуд і майже збожеволів, втративши надію на порятунок.
Та йому не судилося загинути, капітана взяли на борт пірати південного узбережжя. Вони одволодали його, підлікували й поставили на ноги - такий бо велетень!, - щоб потім спродати на невольницькому ринку. Командував ними тупий, але дуже сильний чолов'яга. Капітан Гулл вирішив запосісти його місце. Вміло підготувавши команду, він зняв заколот і доп'яв свого.
Оскільки новий піратський верховода був не з дурних, а до того ж іще відчайдушно сміливий, слава про нього розійшлася невдовзі на все узбережжя. Шибайголови капітана Гулла, якому дали прізвисько Жах, наганяли страху на всіх моряків та прибережні поселення. Вони були невблаганно жорстокими і не боялися, як-то кажуть, ні грому, ні тучі. Навіть пірати з інших кораблів потерпали перед ними. Гулл розумів, що його влада тримається на силі та кмітливості, бо ж що інше могло тримати в покорі злочинців та авантурників, з яких, власне, складалася команда?! Тому він не дуже й опирався їхнім бешкетам та сваволі...
- Агов, капітане, вітер міняється! - гукнув рудобородий здоровань. - Чи не кинути нам якоря десь у затишній бухточці, та не повеселитися на березі? Команда вже віддавна спочинку не має...
Гулл відірвався від перил, обвів уважним оком голий горизонт і перевірив керунок вітру.
- Звертай до берега! - гукнув стерничому. - Підемо до Мордаха.
Судно скипіло пожвавленим гамором. Пірати вправно засновигали по реях. Ставили всі вітрила, щоб надвечір дістатися берега. Хтось загорлав непристойної пісні. Інші дружно її підхопили, і незабаром над хвилями далеко-далеко в океан полився грубий, незграйний, образливий для нормального людського вуха гуртовий спів.
Капітан Гулл незадоволено скривився і швидко збіг трапом до трюму, де тримали бранців. Відчинивши заґратоване віконечко в дверях, він голосно гукнув:
- Огей, потопельці, як ся маєте?
Щось пробурчав Грумбер, десь рипнуло, зачовгало, і коло віконця став набурмосений Снапер.
- У чім річ? - спитався, дивлячись із-під лоба на капітана.
- Йдемо до берега, - весело озвався той. - Надвечір будемо в Мордаха! Чував про такого?
- Ну...
- Ще раз пропоную вам обом доброхіть записатись до моєї команди. Бо як ні, то муситиму спродати вас Мордахові. Візьміть на увагу: я дуже рідко комусь щось пропоную, понадто двічі!
- Нащо ми тобі здалися? Мало тобі отих покидьків у своєму підпорядкуванні? - спитав моряк.
- Це ти добре завважив, - реготнув Гулл. - Покидьків на цьому кораблі не бракує... Але мені б хотілося мати ще й вірних та чесних помічників, а ви, мені здається, саме з таких. Я, бувши вами, довго б не роздумував!
- І ти гадаєш, ми погодимось?
- Авжеж. Іншого виходу не маєте! Ну то як?
Снапер похмуро хитнув головою і з коротким "Ні!" відійшов від віконця.
- Ну, як хочете...Мордах усю кров із вас по краплині виточить. Наплачетесь гірко! Навколішки приповзете, та буде пізно!
Капітан гнівно грюкнув віконцем, гупнув у двері кулачиськом, мало не зірвавши їх із завісів, і, перескакуючи по два щаблі, вигулькнув на палубі. Давши копняка піратові, що нагодився дорогою, Гулл бурею збіг на капітанський місток. Набив тютюном люльку, закурив, пускаючи величезні клуби диму, гепнувся у дерев'яне крісло й поринув у невеселі роздуми.
Намагаючись не привертати до себе уваги ватажка, його підлеглі тихцем посходили йому з очей.

Шинкар обвів поглядом прибулих, наче складав кожному ціну. А коли побачив капітана Гулла, тієї ж миті улесливо вишкірився:
- Ласкаво просимо до "Бухти відчаю", любі гості!
- Мордаху, а чи знайдеться в тебе пристойне вино? - спитав шинкаря піратський ватажок.
- Певне що так, пане. У мене всі вина добрі!
- Та ні, - засміявся Гулл. - Я маю на увазі справді добре вино, а не те гидке пійло, яким ти частував нас минулого разу!
- Коли ж це таке бувало?! - нещиро здивувався Мордах. - Невже не догодив? А втім, чого нам тут стояти на порозі? Прошу до господи, там і розберемося, що до чого. Я завжди радий вас бачити...
Шинкар став набік, пропускаючи піратів. Потім плеснув у долоні, щось наказав служникам і рушив слідом за гостями.
Щойно капітан Гулл разом з командою ступив до шинку, там запанувала тиша. Лише котрийсь із найзавзятіших гультіпак, що сидів плечима до дверей і не бачив прибулих, не перервав гучної, тільки самому йому зрозумілої пісні. Завваживши, що всі поглядають у бік входу, він незадоволено гарикнув:
- У чому річ?
- А й справді, чому це всі позамовкали? - поцікавився ватажок піратів.
- Капітан Гулл.., - прошелестіло над столами.
І враз найзатишніший куток залу спорожнів, і пірати веселою юрмою попрямували до звільнених столів. Умить протверезілий співака теж кудись подівся, ніби його тут і не було зовсім.
Гулла та його команди скрізь потроху боялися. І недарма. Капітан зажив собі вельми лихої слави на узбережжі.
- Агов, Мордаху! - гукнув Гулл на шинкаря. - Де ж твоє вино, що ти нахвалявся?
- Зараз буде. Може, ще чогось бажаєте?
- Він іще питає! - розсердився верховода морських розбійників. - Мерщій тягни сюди все, чого маєш найліпшого та найсмачнішого. Та не барися, бо мої молодці тобі все кубло перекинуть!
Мордах уклонився, але з місця не зрушив.
- Перепрошую, пане, капітане. А чим платитимеш?
- Та чим хочеш! - вибухнув пірат. - Але якщо мені зараз-таки не принесуть чогось їстівного, я тебе самого засмажу на печеню!
Мордах тричі ляснув у долоні. В ту ж мить звідки й не взялися слуги, несучи величезні тарілки. Пірати дружно накинулися на поживок. Полоненим порозв'язували руки, дали попоїсти, а потім знову пов'язали та посадовили на підлогу побіля столу.
Незабаром якось непомітно в шинку не зосталося жодного з відвідувачів, окрім команди піратського корабля та її невільників. Мордах сторожко підсів до капітана й повів обережну мову:
- Я бачу - ви маєте живий товар.., - завважив, витираючи фартухом окраєць столу та кутиком ока стежачи за реакцією пірата.
-Ну, то й що? - примружився капітан.
- Я, мабуть, узяв би його як частинку плати. А решту золотом.
Гулл осміхнувся й з цікавістю вбив очі в Мордаха:
- Гм... А за яку ж частину платні цінуєш ти оцих трьох?
Обвівши пильним поглядом невільників і щось зміркувавши, шинкар замислено поворушив губами, промимрив щось сам до себе під ніс й заходився загинати пальці, очевидно, виважуючи зиск. Далі обережно проказав:
- З великої шани до вас, пане капітане, я погодився б зарахувати половину боргу за оцього старого, моряка та їхнього волохатого звіра... Тільки з величезної поваги до вас!
- А друга половина?
- Ви дасте мені сто монет і оцей симпатичний кинджалець, що теліпається на вашому паску, - сутий дріб'язок. Тоді й матимемо весь розрахунок.
- Тримай свої брудні лапи від оцього кинджалика далі - він мені самому до вподоби!
- В такому разі дасте мені сто двадцять монет, згода?
Трохи помовчавши, Гулл ковтнув вина, закурив сигару і, пустивши клубок диму мало не межи очі Мордахові, перехилився до шинкаря через стіл. Весело йому підморгнувши, пірат лагідним голосом промовив:
- Я віддам тобі оцю трійцю - і квит!
- Але ж...
- Жодних "але"! Крім того, мої молодці сьогодні не будуть бешкетувати, і це збереже тобі не менш як п'ятдесят монет. А ще затям собі: я не люблю, коли зі мною сперечаються! Тим більш, якийсь сухопутний пацюк!
Гулл одхилився на бильце і гучно зареготав. Пірати підтримали верховоду свистом, гуком, тупотінням. Дехто встав, чекаючи лише знаку свого зверхника. Мордах зіщулився, зацьковано роззираючись довкола. Десь у глибині його очей зблиснуло недобрим. Але цього ніхто не помітив. А він несподівано легко з капітановою пропозицією погодився. Устав з-за столу, розплився усмішкою й вигукнув:
- Комусь іншому я б не поступився. Але капітан Гулл - найдорожчий мені гість і найліпший приятель! Згода на все! А щоб закріпити нашу умову, принесу зараз вина - кращого на все океанське узбережжя не знайдете.
Пірати збуджено загомоніли.
Мордах, ховаючи підступні очі, метушливо схопив глека й зник за дверима. Супроводивши його поглядом, капітан Гулл дещо спантеличено промимрив:
- Отакої... Чого це раптом наш шинкар став таким привітним? Якось це до нього не клеїться...
Але в цю мить стусанина між піратами відвернула його від дальших роздумів. Коли капітан порозборонював та погамував своїх підпилих забіяк, він уже й забувся про дивну поведінку Мордаха.
Зайшло двоє слуг. Вони понакладали на шиї бранцям широкі кільця, сполучені між собою сталевим ланцюгом, і повели їх до виходу. При самих дверях Снапер несподівано повернувся і, гнівно блиснувши очима, гукнув до Гулла:
- Ти - брудний бандит! Як ми з тобою десь іще здибаємося, стережися: я тобі того, що ти з нами вчинив, не подарую!
Усі аж завмерли на цю мову. Але всупереч сподіванням, Гулл спокійно подивився на моряка й стомлено відповів:
- Сміливий чоловік! Я щиро шкодую, що ти не пристав на мою пропозицію... Але що сталося, те сталося. Доля та обставини граються нами... Прощавай!
Капітан духом вихилив кубка й прикрив долонею очі, поринувши у роздуми. Пірати знову загомоніли.
А невдовзі вигулькнув і Мордах з глеком вина. За ним ступали слуги, кожен з яких тримав іще по два глеки. Вино порозставляли на столи й почали наливати. Господар сам прислуговував капітанові, догідливо посміхаючись та не шкодуючи лестощів.
Задуха, пелена тютюнового диму та міцне вино зробили своє: пірати один по одному почали падати під столи в кам'яному сні. Гулл силкувався збагнути, що воно діється, але в очах йому закружляло іскрами, в голові стуманіло, і він теж почав сповзати вниз. Вже падаючи, він з останніх сил спробував дотягтися до горла Мордаха, який зловтішно поглядав на безпорадних.
-Отруйник! - прохрипів Гулл і впав.
Шинкар задоволено потер долонями. Ні, він не був отруйником. Бо ж і нащо?! Адже пірати теж могли стати товаром до продажу. А живий товар - це найкоштовніший у світі крам! Саме тепер гостював у Мордаха работоргівець Глір, прибувши з далекого південного узбережжя по нову партію невільників. От і випала нагода спродати йому піратів за рабів.
Червоне вино, що ним Мордах частував капітана і його команду, добре-таки настоялося на дурманній сон-траві. Жоден з піратів не прокинеться до ранку, а коли попрокидаються, то будуть уже далеко від Бухти Відчаю. Всі, крім капітана Гулла. Для нього Мордах приготував дещо іншого. Давно вже його душа палала прихованим вогнем зненависті до сміливого й незалежного моряка.
- Прошу, Гліре, забирай свій крам! - голосно гукнув шинкар.
Рипнули потайні двері під сходами на горішній поверх, і до залу ступив високий худорлявий чоловік. Одним оком він дивився на Мордаха, а другим зизував на кінчик власного хижо вигнутого носа. За ним зайшло десятків зо два темношкірих послугачів. Усі в довгих смугастих халатах, у ряснобарвних тюрбанах на головах та з кривими шаблями і довгими вузькими кинджалами на пасках. Підкоряючись наказові свого пана, вони позаковували сонних у кайдани і заходилися виносити їх із шинку. Ніхто при цьому не мовив ані слова. Лише Глір щось зосереджено мимрив собі під носа, передаючи Мордахові золоті монети з тугого гамана, що теліпався на його широкому строкатому поясі.
Шинкар був дуже задоволений. Він таки добряче вторгував на піратах та їхньому кораблі, бо Глір заплатив подвійну ціну за дужих молодців та справний корабель. Він поведе їх далеко, на той бік океану, і Мордахові не було чого боятися помсти. По-перше, досі од Гліра нікому ще не щастило втекти, по-друге, пірати були з того самого тіста, що й шинкар, - їх теж можна було і купити, і залякати. Мордах про це дещо знав. Єдиним винятком із цього розмаїтого гурту був капітан Гулл. Він нікому б не подарував зради. Мордах таки боявся Гулла, але жадібність і зненависть до вдатного капітана взяли гору.
Коли вже винесли останнього з команди, служники Гліра підступили з кайданами й до Гулла. Мордах протестуюче замахав руками:
- Ні, ні! Цього я не продаю, він мені самому потрібен!
Глір з неприхованим жалем озирнув мускулясту постать піратського ватажка, але тільки знизав плечима і ступив у темряву задушливої ночі.
Незабаром ізнизу, з боку причалу, долинули уривчасті слова команд гортанною мовою, зарипіли канати, тужно дзеленькнув якірний ланцюг, і до виходу з гавані скерувалися дві розмиті темрявою тіні - судно мешканців півдня і колишня гроза океану - корабель капітана Гулла. Вони за тридев'ять земель відвозили нових невільників рабовласника Гліра. На них тепер чекало те, чого від них зазнавали інші, - приниження, тягар і біль кайданів, бо ніщо в житті не минає безкарно: рано чи пізно, а година розплати за скоєне надходить.
Мордах провів поглядом кораблі, хижо осміхнувся й повернувся до шинку. Гукнув на двох служників. Вони підняли закутого в кайдани капітана Гулла й потягли його до льоху.
Шинкар ішов першим, освітлюючи сходи великою курною свічкою. Поламані тіні тремтіли на сірих запліснявілих стінах, смикаючись у химерному танку.
У самісінькому кінці льоху за пузатими винними бочками були грубі дубові двері, обковані бронзовими штабами. Відімкнувши їх, Мордах зайшов до невеличкої затхлої печери. За ним внесли Гулла. Ланцюги, прикріпили до чотирьох масивних сталевих кілець, замурованих у стіни, а голову затисли в дерев'яній колодці. Капітан Гулл завис на холодній гранітній стіні, не маючи змоги поворухнути ні руками, ні ногами, ані головою.
Шинкар підступив до свого бранця, посмикав ланцюги, перевіряючи їхню міць, зірвав з капітанового паска витончений кинджальчик і, задоволено мугикнувши, вийшов. Грюкнуло важким засувом, запираючи міцні двері, і в підземеллі, що стало тюрмою колишнього ватажка морських грабіжників, запала погрозлива тиша.

* * *

Темно було в рубленому хліві, що притулився до прямовисної скелі. За тонкою дощаною перегородкою шумно дихали коні, час від часу храпаючи та переступаючи з ноги на ногу. Десь попід стелею вовтузились потурбовані кажани. Їхні ж наземні родичі діловито сновигали в сіні, шурхотіли, подеколи пищали. Одна з мишок видерлася на розсохлий бочонок і зацікавлено вилупилась на грумбера та людей, скутих одним ланцюгом. Руки їм було позв'язувано.
Полонені мовчки сиділи попід задньою стіною хліва, що була скелею. Та й про що мали говорити, коли руки зв'язані, на шиях грубі залізні кільця? Мордах чомусь їх не спродав. Лишив їх із якихось міркувань для себе. Нічого доброго це не віщувало.
Дрогма, який найближче за всіх тулився до кам'яної стіни, раптом нашорошився, до чогось дослухаючись. Він припав до стіни вухом.
- Послухайте-но, - звернувся він пошепки до друзів. – Зовсім поруч, просто за оцією стіною велика печера!
- Ну то й що? - мляво поцікавився Снапер.
- А те, що тудою можна втекти!
- Еге ж, утечеш із зв'язаними руками! - буркнув Фімбо, - Та й як його крізь оцю стіну пройти?
- Я зможу, - сказав Дрогма. - Аби тільки руки звільнити.
- Якби я й сам не був зв'язаний, я б допоміг тобі, - озвався Снапер. - Немає в світі такого вузла, якого б не розплутав моряк. Але щодо проходу крізь стіну, то якось не дуже віриться...
- Повіриш, коли сам побачиш! А тепер я спробою перегризти мотуззя, яким з'вязані твої руки.
Снапер почув гарячий подих на спині. Це Дрогма уп'явся своїми гострими зубами в грубий мотуз, що стягував руки морякові. За кілька хвилин Снапер відчув, що пута ослабшали, а далі й геть пустили. Ледве стримавшись од радісного вигуку, він тут-таки розплутав вузли на зап'ястках грумбера і допоміг звільнитися Фімбо.
- Тільки ж як його видобутися звідси? - зітхнув старий. - Двері замкнено знадвору, а вікон немає... Та ще оце кільце на шиї!..
- Навіть якби не було ланцюга, що сковує нас, однаково не пощастило б викрастися непомітно. Мабуть, отам, знадвору, повнісінько і Гуллових піратів, і Мордаха прислужників, - додав Снапер.
-Та я ж кажу вам, що не треба вибиратися надвір - ми втечемо печерою! - розсердився Дрогма.
- Як?
- Допоможіть мені - самі побачите.
Грумбер заходився пильно досліджувати поверхню скелі, обмацувати її та прикладати то там, то там вуха. Нарешті задоволено гмукнув і міцно вчепився вузлуватими пальцями в ледь помітний виступ. Потяг його до себе. Сухо клацнувши, вивалився камінь завбільшки як кулак. Під ним виявилась глибока шпарина. Дрогма застромив у неї пальці й почав розширювати та витягувати з неї один по одному то більші, то менші каменюки. Діло йшло. Здавалося, граніт просто кришиться під дужими руками грумбера. Фімбо зі Снапером аж нетямилися з дива.
Невдовзі у рівній стіні утворилась глибока ніша заввишки на половину людського зросту. Дрогма заліз у неї і не припиняв робити, передаючи Снаперові й Фімбо каменюки й уламки скелі, що їх моряк охайно складав попід стіною. Купа каміння швидко зростала. Прохід заглиблювався. Слідом за грумбером, зігнувшись у три погибелі, туди заліз і Снапер, а за ним вже й Фімбо.
Не було чим дихати. Пил від розкришеного каміння засипав очі, а важкий ланцюг не давав рухатися.
- Ой, Дрогмо! - гукнув моряк. - Чи довго нам іще сидіти в оцій норі?
- Треба ще трохи потерпіти. Ось-ось...
Попереду загуркотіло - це під натиском Дрогми завалилась перегородка, що відокремлювала прохід від печери. Дунуло прохолодим повітрям. Стало легше дихати.
Снапер і Фімбо повилазили з вузького та низького тунелю до просторої печери, і з задоволенням повипростувались, намагаючись хоч щось розгледіти.
Навкруги було зовсім темно. Десь поруч дзюркотіла вода.
- Куди ж тут іти? - розгубився Фімбо. - Нічого не видно.
- Мені теж. Хоч в око стрель, - озвався моряк.
- Я йтиму першим, - сказав Дрогма. - А ви за мною. Тільки обережно. На дні печери повно каміняччя - ноги можна повикручувати нараз.
- Але ж ми нічого не бачимо!
- Ідіть туди, куди вас тягнутиме ланцюгом.
Снапер і Фімбо невпевнено потоптались на місці. Моряк спитався:
- А сам ти бачиш, куди треба йти?
- Не хвилюйтеся. Я в темряві бачу ще краще, ніж ви за ясного дня. Я ж таки мешканець печер, - не без гордості заявив Дрогма, - і дорогу на волю знайду!
Він обережно потягнув за ланцюг і рушив уперед, орієнтуючись на тільки йому зрозумілі знаки. Снапер і Фімбо ступали за ним, раз у раз перечіплюючись то об камінь, то об якийсь виступ. Зате дихалось легко: повітря в печері було чистим і прохолодним. Шурхіт кроків одлунював під гранітним склепінням.
-А як за нами кинуться в погоню? - затурбувався старий.
- Погоні не буде! - запевнив Дрогма.
- Чому ти так гадаєш?
- Бо ніхто з людей не здатен знайти дороги в печерному лабіринті Вінценосних гір. Це дуже давні гори. Мабуть, лише Драконячі старші за них.
- Уперше чую про Драконячі гори... Цікаво, чого вони так звуться? - спитав Снапер.
- Бо там живуть дракони.
- Гм... – недовірливо посміхнувся моряк, але промовчав.
Попереду окреслилась якась розпливчаста пляма. Все ближче і ближче. Поступово почали вимальовуватись невиразні обриси самої печери. Втікачі наблизились до бокового ходу, з якого струменіло загадковою блакитнявою. Ступивши туди, вони за якийсь десяток кроків опинились у величезному залі під високим склепінням. Його перетинала широка пряма стежина, обабіч якої росли незвичайні зелені та ще й осяйні гриби.
- Оце так диво! - тільки й спромігся вигукнути моряк.
Видовище й справді було казковим. Гладенькими стінами залу на підлогу стікали великі краплини води. Вони збирались у два струмки, що текли уздовж стін кудись у темряву печерного лабіринту. Ніби мерехтливі хвилі чарівного світла перебігали залом. Далеко попереду склепіння нижчало, і стежина ховалась у наступному тунелі.
- Ці гриби довго зберігають світло. Ми візьмемо кілька, щоб вони присвічували вам у дорозі, - сказав грумбер. - А як погаснуть, їх можна буде поїсти.
- Якісь вони... зелені, - непевно мовив Снапер. - Чи не потруїмось?
- Поки гриби світяться, їх справді їсти не можна. Зате коли погаснуть, цілком їстівні. Це врятує нас від голоду, - пояснив грумбер.
Фімбо зі Снапером понакладали грибів за пазуху, а ще по одному взяли до рук, щоб бачити, куди ставити ноги. Іти стало набагато легше.
Проте старий ступав понуро. Його плечі похилилися. Гіркі думи оступили його сиву голову. Він же зостався сам-самісінький на білому світі! Спочатку невідь куди поділися син із невісткою, по тому лиха доля забрала онучку... Кому він тепер потрібен - старий чоловік без притулку?!
Ніби зачувши його думки, Снапер озирнувся, обережно спитав:
- Що збираєшся робити, коли вийдемо з печери на волю?
Старий знизав плечима:
- Не знаю. Хату мені розвалено... Нікого рідного на світі не зосталося... Ларрі загинув, а десь у його світі набирає сили чорне зло! Ніхто не має зброї супроти нього. А якби навіть і мав, то як знайти отой магічний прохід до світу Санфлауера?
- Я розумію тебе, - співчутливо озвався моряк. - За час спільної подорожі ми зазнали чимало, поділяли навпіл радощі і труднощі... Негоже людині бути самій. Ходімо зі мною до рибальського селища. Може там, межи людьми, у повсякденних клопотах та праці, спроможешся притамувати біль душі. До того ж лихий чаклун Гіркан рано чи пізно дістанеться й нашого світу, щоб і його поневолити. Ми мусимо попередити людей, що на них чекає, і якось готуватися до боротьби зі злом.
- Як же ми це зробимо?
- Треба збудувати ще один корабель. Але більший і міцніший за той, на якому ми пливли. Зібрати добре озброєну команду з дужих і сміливих людей і ще раз податися до острова Провидіння по життєдайну воду. А за одним заходом не завадило б очистити океан від піратів та знищити осине гніздо Мордаха.
- Знаєш, я згоден з тобою. Але мені здається, що самим нам, без чиєїсь мудрої допомоги, не впоратися зі страшними чарами Гіркана. Треба буде звернутися до жерців храму Пурпурового Лотоса. А може, й Рідлер не відмовиться нам підсобити?
- Справді! - аж утішився Снапер. - Отже, згоден? Подамося до рибальського селища?
Фімбо роздумливо почухав маківку, а потім відповів:
- Гайда спершу виберемося з печерного лабіринту, а тоді побалакаємо. Я не можу втямити, чому, але щось не дає мені вирішити остаточно. Не квап мене, будь ласка...

Шинкар на мить розгубився, очиці його забігали. Але враз отямився і знову осміхнувся:
- А воно ж і не мій кинджалець. Мені його цими днями один морячок залишив як заставу за борг. От я й ношу його на паскові, щоб не загубити ненароком.
Друзі перезирнулися. А Ларрі спитав:
- Не пам'ятаєш імення цього моряка?
- Він мені не назвався.
- Як таке може бути? - здивувався Полдо. - Лишив тобі до схову таку коштовну річ, і ти навіть не знаєш, як чоловік зветься? Дивна штука...
- Ну то й що? - уперто правив своєї Мордах. - Ваших імен я теж не знаю, одначе ви ось сидите собі в моєму шинку без грошей!
- Може, він звався Снапером? - з надією в голосі спитала Ліна. - Такий високий, дужий, ясночубий, з короткою бородою?!
- Чого ви до мене причепилися? - розсердився шинкар. - Ніякий він не високий та не ясночубий, а невисокий, лисий та ще й одноокий!
- Можна мені поглянути на кинджал ближче? - спитала Ліна. - Він такий гарний...
Мордах зневажливо подивився на дівчину, хвильку загаявся, а потім знехотя таки відчепив кинджала та подав їй. Ліна лагідно взяла зброю до рук та повернула проти світла. І навіч побачила обриси лотосової квітки. Сльозами зайшли дівочі очі. Вона притулила кинджальчика до грудей і тремтячим голосом попросила:
- Скажи-но, чоловіче добрий, а не мовив тобі той моряк, де він роздобув оцього кинджальчика?
- Нічого такого я від нього не чув! Та й не питався! Що мені до того, де він його взяв? Мені аби платили за борги! - скипів раптом Мордах і простягнув руку по кинджал.
Полдо перехопив цю руку.
- Стривай-но добрий шинкарю! - твердо наголосив він на слові "добрий". - Спершу дай відповідь на запитання.
Мордах таки випручався з чіпких морякових рук та відскочив од столу. Важко дихаючи, він зіперся об прилавок. Очі йому пойнялися недобрим полум'ям. Він чутно свиснув. І до зали вмить удерлися мордахові челядники з сокирами та списами.
- Нічого тепер не скажу! - зловтішно просичав шинкар. - Самі довідаєтесь від того моряка, як опинитеся разом з ним у льоху! Візьміть оцих голодранців та прийміть ланцюгами! - гукнув до слуг. - Тільки з дівчиною акуратніше - дуже цінний крам! Як попсуєте - по сім шкур із кожного здеру!
Челядники, брязкаючи зброєю, кинулися до жертв. Полдо ступив у куток, прикривши собою Ліну. Перекинувши стола, Ларрі вихопив меча й кинувся назустріч нападникам. Ті з несподіванки подалися назад, з острахом поглядаючи на юнакову зброю, що сяяла голубою блискавкою. Вони не звикли до опору тих, хто потрапляв до лабет підступного шинкаря.
- Уперед, боягузи! - зарепетував Мордах. - Їх бо тільки двоє, дівчисько поза рахунком!
З дверей випнулося ще кілька шинкаревих прислужників. Підбадьорені підмогою, челядники знову рвонулись уперед. Але наткнулися на дуже серйозний опір. Свиснула Полдова стріла, і один з нападників упав мертвим. Ларрі зробив випад - і ще один поповз до стіни, затискуючи глибоку рану в грудях. Далі ще один упав од юнакового меча. Але ворогів було багато, надто багато, а знадвору вдиралися ще - кожному кортіло запобігти ласки свого пана.
Ларрі, важко дихаючи, відступив у куток і, крутячи перед собою меча непробивним сонцем, голосно скомандував:
- Фрідо, до мене!
Гучний тріск перекрив раптом усі зойки та лайку бандитів. Вікно розсипалося на друзки, і над столами чорною блискавкою майнуло могутнє тіло пантери. Грізне гарчання роздерло тишу, що на мить запала була в залі, і Фріда кинулась на ворогів, шматуючи пазурами всіх підряд.
- Диявол! Чорний диявол! Ряту-у-йте! - залементували розбишаки, покидали зброю і рвонули навтікача, не розбираючи дороги, калічачи та затоптуючи один одного.
За кілька хвилин шинок спорожнів. Лише здалеку долинали переполохані зойки.
Фріда стояла посеред зали. Вона все ще гарчала та била хвостом. Ларрі, опустивши меча, підступив до неї, заспокійливо погладив, прошепотів кілька слів подяки. Фріда заспокоїлась, замуркотіла.
- Цікаво, а куди ж подівся наш добрий господар? - спитав Полдо і зазирнув поза прилавок. - Ще мить тому він стояв отут, і я цілився в нього.
- Мабуть, утік разом з усіма, - сказав Ларрі. - Гадаю, нам не варто тут затримуватись. Гайда!
- Стривайте! - спинила товаришів Ліна. - Шинкар казав, що має в льоху моряка, якому, мабуть, і видер кинджала. Пошукаймо його.
- Гаразд, - обернувся Ларрі до Полдо. - Ви з Фрідою побудьте тут на сторожі, а ми з Ліною зійдемо до льоху.
- Тільки ж мерщій повертайтеся. - заклопотано мовив Полдо. - Мені це місце геть не подобається...
Ларрі взяв ліхтаря, що його кинув один з розбишак і, тримаючи меча напоготові, відчинив двері до підземелля. В обличчя дмухнуло вільгістю й холодом. Юнак рушив слизькими кам'яними сходами вниз. Ліна пішла слідом за ним.

* * *

Від застояного просоченого вільгістю й пліснявою повітря нудило, паморочилось у голові. У вухах шуміло - немов десь поруч гарчало морським прибоєм. А Гулл тим часом висів на ланцюгах, кленучи на всі заставки Мордаха та свою власну необережність. Як він, досвідчений морський вовк, міг довіритися підлому шинкареві, здатному спродати всіх і все?!
Голова мало не репала од болю. Та в сто разів боліснішим було почуття сорому і власного безсилля.
"Мерзотник! Паскуда! Брудний пройдисвіт - Мордах! Зважилося, стерво, зняти руку на капітана Гулла! Я ще зведу з тобою порахунки!" - рвонувся щосили прикутий, та ланцюги тримали міцно. Гулл похнюпився, стомлено заплющив очі. Перед ними попливли образки з далекого дитинства. Ось він іще хлоп'ям із захватом розглядає кораблі край причалу. Далі неперевершена втіха першого в житті плавання - юнгою на торговельному флоті. Досвід і справжній успіх прийшли, як Гулл уже водив через океан великі кораблі або й цілі каравани. Як давно це діялось... Потім заколот на піратському судні. Гулл - ватажок банди морських розбійників. Охоплений полум'ям чужі вітрила, сплюндровані до канцура селища, цілі вервечки людей, спроданих у рабство, і - гучні гулянки по портових шинках... А ось тепер його самого заковано...
Болісна посмішка викривила губи піратові. На якусь мить полегшало від думки про втечу старого і моряка, що їх Гулл спродав шинкареві. Учора, коли Мордах із двома своїми підніжками прийшов знущатися з капітана, сходами прогупотіли квапливі кроки, і до льоху втелющився одноокий здоровило. Він аж захлинався від швидкого бігу, а єдине його око крутилося, як білка в колесі. Клацаючи зубами та заникуючись, ледве вимовив з переляку:
- П-пане х-хазяїне, бранці по-о-втікали!..
- Як-то повтікали? - спаленів Мордах. - Негайно половити!
- Н-не можливо...
- Що-о?! - зашкварчав Мордах як яєчня на сковороді. - Наздогнати! Упіймати! Бо коли ні - я тебе самого на цеп посаджу, як собаку!
Здоровило гепнувся навколішки, намагаючись обняти ноги хазяїнові, мало не плачучи заволав:
- Змилуйся, володарю! Втікачів тепер ніхто не наздожене. Вони продовбали дірку в скелі й повилазили в печерний лабіринт...
Мордах скривився, наче йому в зубах заболіло, пхнув ногою одноокого і вискочив із льоху. Челядник побіг за ним.
Гулл зостався сам. Його таки брали докори сумління за те, як він повівся зі старим та його сміливим товаришем, тож тепер зрадів з їхньої втечі. Гулл прикусив губу до крові і заскреготав од знесилля зубами: знову подумав про Мордаха. Ще горіли вогнем на його тілі пасмуги від шинкаревого батога, але найдужче дошкуляли капітанові плювки отієї гидоти. Хвиля сліпучого гніву знялася в грудях і затопила голову. Гулл смикнувся, намагаючись останнім зусиллям порвати ланцюги, і загарчав, як дикий звір.
У мить цього найвищого напруження капітан раптом почув чистий суворий голос, що лунав, здавалося, звідусіль:
- Приборкай свою гордоту, чоловіче! Згадай тих, чию кров та порушені оселі маєш досі на своїх руках! Благай у Всевишнього прощення, бо немає ліку твоїм гріхам...
Гулл розплющив очі й устиг помітити сяйво, що вже примеркало. Хвиля гніву скотилася, в голові пояснішало. Щире каяття й сором за сподіяне виповнили душу гіркотою.
- Господи! - заволав Гулл. - Прости мені! Дай змогу спокутувати свої гріхи...

* * *

У підземеллі нікого не було, тільки великі винні бочки товпилися попід вологими стінами.
- Де ж той моряк? - промимрив Ларрі.
Він помітив у кінці темного коридору дубові двері, замкнені на велику висячу колодку. Підступивши ближче, віддав ліхтаря Ліні, вхопив руків'я меча обома руками і з розгону рубонув по замку. Брязнуло. Колодка відлетіла. Розчинивши двері, Ларрі ступив до льоху. Дівчина пішла за ним, тримаючи ліхтар над головою.
Вони водночас побачили сильної статури чоловіка, розіп'ятого на стіні. Серце Ліні закалатало. Вона мерщій ступила наперед, простягаючи до полоненця руки, але, вздрівши незнайоме обличчя, стала.
Чоловік зі стіни з надією дивився на них.
- Хто ви є? - хрипким од хвилювання голосом спитав прибулих.
- Ми прийшли визволити вас. - сказала Ліна.
Ларрі підійшов до стіни і швидко поперерубував ланцюги. Незнайомець упав. Але скоро й підвівся, розтираючи зап'ястки.
- Хто ви, мої рятівники? - знову спитався.
- Побалакаємо нагорі, - відповів Ларрі. - Треба швидше забиратися з цього осиного гнізда!
Визволений не забарився рушити за юнаком і дівчиною. Зайшовши до залу, він перед усим схопив сокиру, що валялась на підлозі, і аж тут помітив пантеру, яка пильно стежила за ним. Незнайомець сахнувся, припав плечима до стіни й наготував зброю.
- Не лякайся, - заспокоїв його Ларрі. - Це Фріда. Вона з нами і нічого лихого тобі не зробить.
- Гм... славненька собі кішечка, - спустив сокиру незнайомець. - Мене звати Гулл. А як маю називати вас, любі мої рятівники?
- Мені на ймення Ларрі, оце ось Полдо і Ліна. Що ж до Фріди, то вже зазнайомилися...
- Зачекай-но! - сторожко вигукнув Полдо, здіймаючи лука. - Чи не той ти капітан Гулл на прізвисько Жах - верховода піратської банди?
Гулл, згорнувши руки на грудях, спокійно уточнив:
- Колишній верховода! Тепер такого зі мною не буде! Колись я був чесним мореплавцем, але життя склалося так, що став ватажком піратів. Я не прошу ні в кого співчуття, бо справді маю багато гріхів та злочинів на своєму сумлінні - за те мені Бог суддею! Але я щиро тепер каюся за сподіяне і, якщо ви мені повірите, зроблю все, щоб віддячити вам за визволення і допомогти. Може, цим заслужу хоч дрібку прощення за свої гріхи.
Він замовк, чекаючи на слово товариства.
Ларрі, Ліна й Полдо перезирнулися. А потім Полдо спитав:
- Чого це ти раптом подумав, що ми потребуємо чиєїсь допомоги?
- Бо ви люди, як я вже зрозумів, порядні, а тут, у цих краях, живуть лише грабіжники, пірати і перекуповувачі рабів. А ви, мабуть, зайшли сюди не з доброї волі, отже, потребуєте допомоги обізнаної зі станом справ людини. Небезпека тут на таких, як ви, чигає на кожному кроці. Я сказав. Щодо всього іншого - вирішуйте самі...
- Ти ж пірат! Як це тобі вірити?! - стояв на своєму Полдо.
- Тут уже воля ваша, - спокійно відказав Гулл. - Я не маю чим довести правди мовленого. Але коли навіть я був піратом, ніколи не брехав - завжди чинив усе відверто, хоч, іноді й жорстоко. Не знайдеться жодного навіть межи моїми ворогами, хто б міг закинути мені низість, боягузтво чи брехню... Рішення за вами - як скажете, так і буде!..
Ліна, яка під час розмови мовчки спостерігала Гулла, підійшла до нього і, показавши кинджала, спитала:
- Скажи, прошу тебе: де ти взяв оцю річ?
Гулл спохмурнів. Але з відповіддю не загаявся:
- В океані трапилось мені підібрати розбитків - якогось старого і моряка...
- Вони живі?! Де вони є?! - один з-перед одного вигукнули Ліна й Ларрі.
- Востаннє я їх бачив минулої ночі. А хто вони для вас?
- Це був мій дідусь і наш спільний товариш, - відповіла дівчина з вогником надії в очах.
- Он воно що, - зітхнув Гулл і стомлено сів.
Плечі йому похилилися, немов під важелезним тягарем. І він з гіркотою, не минаючи нічого, переповів усю історію свого знайомства зі Снапером і Фімбо. На закінчення ж додав:
- Сьогодні ж, невдовзі перед вашим приходом, я почув, що ваші друзі повтікали...
Запала напружена тиша. Полдо все ще зизом поглядав на Гулла. А Ліна мовила:
- Хоч і багато лихого ти вчинив, я таки йму тобі віри. Серце мені каже, що ти мовиш правду і щиро каєшся за сподіяне. Якщо й товариші мої повірять тобі, то можеш спробувати спокутувати свої провини добрими ділами.
Полдо із сумнівом знизав плечима. Всі подивилися на Ларрі, чекаючи на його рішення. Юнак глибоко замислився. І дуже став схожий на мудрого свого батька - короля Елдуїна, коли той був іще молодим.
- Ну що ж, - він пильно глянув у вічі Гуллові. - Хочу тобі вірити. Допомога нам справді потрібна. Пропоную тобі приєднатися до нашого загону. Попереду нас підстерігають небезпеки, а може й загибель. То ж маєш зважити сам - іти з нами чи ні.
- Я - воїн! - твердо заявив Гулл. - Небезпека - то моя стихія. Якщо ви берете мене, я піду з вами до кінця, яким би він не був. Ось тільки Мордахові боржок поверну! Де цей підлотник?
- Судячи з усього, - знехотя проказав Полдо, - він утік разом із своєю челяддю. За такої темряви шукати його по навколишніх лісах - марна річ.
- Тоді в дорогу! - скомандував Ларрі.
Побравши з собою дещо з харчів, усі дружно залишили шинок. Виходячи останнім, Гулл жбурнув на підлогу ліхтар, наче спалюючи за собою свої піратські мости. Скло порозліталось на скалки, і пойнята полум'ям олія розпливлась по вичовганому багатьма ногами дереву...
Друзі ступили в передранкову сутінь, що огорнула все довкола ще не дуже прозорим, хоч уже й посірілим після темної ночі серпанком. Недалеко відійшли, коли всередині Мордахового кубла затріщало полум'я, задвигтіло, а тоді вирвалося назовні палючими язиками, що жадібно поїдали дерев'яну будівлю, дедалі ширшаючи та набираючи сили. Спалахнув і дах, пустивши в небо цілу зливу вогняних метеликів.
Заіржали коні. Під їхнім схарапудженим натиском двері повалилися, і бідні переполохані тварини гайнули до лісу.
- Ех, даремно я не зміркував, - розсердився сам на себе Гулл. - Їхали б тепер кіньми...
- Що вже сталося, те сталося, - озвався Ларрі. - Підемо пішки.
Раптом з кущів вискочив якийсь чоловік. Репетуючи: "Золото! Моє золото!!" - він промчав повз них і гулькнув у двері охопленого полум'ям шинку. Це був Мордах. Добре підгорілий дах з тяжким стогоном упав у цю мить і поховав під собою збожеволілого від пожадливості шинкаря.
"Бухті Відчаю" та її господареві настав кінець.
Друзі ж, не перемовившись ані словом, попрямували вузькою стежиною, що крутилася поміж виступів стрімкого уривчастого берега, вбік Вінценосних гір. Кожен мав поза плечима клунок з потрібними в дорозі речами, роздобутими в шинку. Надія на зустріч із Фімбо й Снапером гріла їм серця.

* * *

Гіркан у похмурих роздумах блукав своїм жахливим палацом. Щось невідступно турбувало його. Ще й ще раз кидав чаклун свій магічний погляд туди, де загинув принц-спадкоємець Санфлауера. Незримою тінню ширяв він раз у раз над тим світом, шукаючи джерела свого неспокою. І нарешті натрапив на нього: Ларрі живий! Несе собі свого Небесного меча. Поруч із ним і дівчисько, що його чаклун залічив до мертвих! Усі інші, хто був поруч із ними, чаклуна не обходили: йому були потрібні лише Небесний меч та донька лісової мавки. Що ж до Ларрі, то він його просто вб'є. Як і всіх інших.
Але чому принц досі живий? Де він був і по що вертає назад? Ці питання мучили чаклуна, не давали йому спокою ні вдень, ні вночі. Гіркан спробував був пробратись у свідомість юнака, щоб дізнатися щось про його плани, але, на превеликий подив, натрапив раптом на перепону, якої не зміг подолати. Оте дівчисько, що він його мав за геть безпорадне й слабкеньке, оточило цілий загін таким бар'єром, крізь який несила було пробитися. Вона була мавкою з мавок! Набагато могутнішою за свою матір. Її сила в кілька разів перевищувала силу лісової мавки Айріс.
Гіркан замислився. Уперше відтоді, як він став усесильним, до його чорного серця закрався острах. Невиразна ж загроза його могутті та йому самому виходила з невеличкого загону, що рухався в бік переходу до світу Санфлауера, - це він відчув одразу. Але не зважився рушити навперейми. Визнав за краще влаштувати засідку коло двох каменів, де принц зі своїми товаришами мав постати у визначений час.

* * *

Фріда, як завжди, бігла попереду, розвідуючи дорогу. Її все цікавило в цьому світі, схожому і водночас не схожому на світ Санфлауера. Відколи загін ступив на потаємну стежку, а Вінценосні гори залишились позаду, подорожніх зусібіч оточували пишні зелені джунглі. Таких химерних рослин і незвичайних мешканців тропічних лісів пантера ще ніколи не бачила.
Одного разу друзі мало не стали здобиччю гігантського богомола, що непорушно лежав упоперек стежки, якою рухався загін. Ларрі й Фріда, що йшли попереду, взяли його за повалене дерево, оплутане ліанами. Вони підступили вже зовсім близько, коли почули зляканий вигук Ліни:
- Стережіться!
Чудовисько вмить викинуло перед себе дві почленовані лапи, обтикані гострими серповидними шипами. Пантера ледве встигла відстрибнути убік, а Ларрі впав, збитий з ніг могутнім ударом. Жахливі щелепи нависли над ним. Та надбігли Полдо і Гулл. Колишній пірат загатив у богомола сокиру й відрубав йому лапу, а Полдо пустив стрілу, що вп'ялась у велике опукле око жахливої комахи. Богомол схитнувся, пронизливо зарипівши, а потім знову кинувся в атаку.
Ларрі тим часом спромігся скочити на ноги і виставити проти ворога свою зброю. Блиснуло блакиттю сталі, що сікла кінцівки чудовиську. Гулл кинувся крізь них і, доклавши до удару всіх сил, відрубав богомолові голову. Вона відкотилася, все ще клацаючи жахливими щелепами, а тулуб перекинувся, проорюючи ще ворушкими лапами землю.
Друзі повідскакували від потворної комахи, що смикалася та корчилася в агонії, і мовчки оглянули кожен кожного. Всі були цілі й неушкоджені, якщо не брати до уваги кількох неглибоких Гуллових ран та подряпин на руках Ларрі.
Надбігла Ліна. Забачивши поваленого напасника, вона з переляку затулила долонями лице.
- Оце так коник! - пробурчав Гулл, витираючи об траву сокиру. - Такий і в жаскому сні не приверзеться.
- Я зачула богомолову думку, коли він готувався до нападу, - розгублено промовила Ліна. - Але я й гадки не мала, що він такий великий і полює саме на нас. Лише в останню мить відчула щось незвичайне та остерегла вас...
Ларрі підійшов до дівчини й лагідно обняв її за плечі:
- Заспокойся, все вже позаду. Тепер ми будемо обережнішими - може, в цих лісах водиться ще якась гидота.
Далі йшли збитою групою, тримаючи зброю напоготові. Невдовзі густа рослинність порідшала, а попереду стало видно світлий просторий ліс. Високі стрункі дерева спиналися вгору. Десь там, у високості, шуміло їхнє зелене листя, а тут, унизу, було тихо. Гладенькі рівні стовбури без бокового гілля здавалися стрункими колонами безкрайого залу, вистеленого зеленим мохом. Дрібними намистинками - блакитними, жовтими й білими - рясніли квіточки на цьому килимі. В лісі панував спокій. Попереду то там, то там стелилися затоплені сонячним світлом моріжки.
До самого вечора йшли подорожні цим чарівним лісом. Чисте благодатне повітря відсвіжувало й заспокоювало. Всі ступали мовчки, кожен поринув у власні думки. Лише Фріда трималась на бачності, але все було тихо. Ніщо не провіщало загрози. Ліс, здавалося, лагідно заколисував своїх гостей, наспівуючи їм чарівливі мелодії зеленого царства.
Як сонце сховалося і на ліс налягло вечірньою сутінню, загін вийшов на простору галявину, оточену стіною гігантських дерев, одвічних вартових таємничих лісових чертогів.
- Отут, мабуть, і заночуємо, - сказав Ларрі. - Кращого місця не знайти. Ніхто не зможе підкрастися до нас непомітно.
- Оце вже таки-так, - погодився Полдо. - Іти далі в ліс проти ночі мені геть не хочеться.
- А доведеться! - кинув Гулл.
- Чого б то?
- Бо треба палива для ватри, а тут я не бачу ані гілочки.
- Може, перебудемо без неї, - несміливо запропонував Полдо.
Але Ліна заспокійливо посміхнулася:
- Я уважно дослухалася лісу. Нічого небезпечного в ньому зараз немає - по дрова можна йти сміливо. Щоправда, долинають до мене думки якогось хижака. Він далеко. Але без ватри нам краще не обходитися.
- От і добре! - вигукнув Гулл, скидаючи на землю мішка із-за плечей. Він рішуче попрямував до темної лісової стіни, граючись нелегкою-таки сокирою та щось собі мугикаючи під носом. Не вельми охоче, але подався за ним і Полдо.
Ларрі розпакував поклажу, повиймав ковдри, а Ліна порозкладала наїдки до пізньої вечері і краяла хліб. Умостившись край імпровізованого столу, вона обняла коліна руками й з насолодою слухала звуки нічного життя.
Пантера лежала осторонь. Але неспокійно. Раз у раз крутила головою, до чогось принюхувалась. Уставала, знову лягала - нервувала.
Ларрі за клопотами не звернув на це уваги. Проте Ліна завважила Фрідину поведінку і пильно глянула на неї. Їхні очі стрілися. Про що вони перемовилися, ніхто не знав. Тільки дівчина осміхнулася, а Фріда поклала голову на траву і зніяковіло накрила морду лапами.
Повернувся Полдо з Гуллом. Вони притягли цілу хуру сухого хмизу та кілька грубих колод.
- Гадаю, цього нам стане до ранку, - сказав Гулл.
Швидко зладнавши ватру, потомлені мандрівці посідали вечеряти.
Гаряче полум'я розігнало темряву, химерним одсвітом освітивши верхівки сонних дерев. На скраїську галявини блиснули очима з гущавини якісь нічні мешканці цих країв. Несміливо подала голос нічна пташина, а потім, ніби набравши духу, залилася м'якою ніжною треллю, сповіщаючи настання ночі.
Друзі лаштувалися на спочинок. Ларрі зголосився на перше чергування. Зручніше вмостився коло вогню, підгодувавши його кількома полінами. В повітря знявся цілий рій розжарених іскор. Тепло, затишно при вогнищі. Десь недалечко в траві почали перегукуватись цвіркуни, завели своїх тріскотливих пісень цикади. Серед плетива гілок невідь звідки бралися і невідь куди зникали блукаючі вогники світлячків. Якась дрібна звірина шурхотіла травою круг табору.
Ларрі вбив очі в полум'я і там побачив пойнятий пожежами Санфлауер. Юнак здригнувся і струснув головою, відганяючи видиво.
- Як безжально спливає час, - поскаржився тихенько сам собі. - Коли ж то ми ще добудемось до того Санфлауера? Хоч би не спізнитися...
- Що ти сказав? - спросоння спиталася Ліна.
- Нічого, спи...
Ларрі дбайливо прикрив дівчину ковдрою і відчув, як його серце виповнюється ніжністю й любов'ю. Мимохіть подумав, що якби не лихо в Санфлауері, він би ніколи не зустрів Ліни. Але тепер його серце належить тільки їй. Він зрадів з такої думки і намагався прогнати всі лихі передчуття, пов'язані з неминучим і лютим двобоєм із клятим Гірканом.

Тим часом увагу друзів знову привернув людський гомін. Вони наготували зброю. Але з-за кущів виступив гурт беззбройних з пов'язаними за спиною руками. Довгий мотуз, загудзований кожному на шиї, сполучав чоловіків і жінок у довгий рабський ланцюг. Бліді виснажені обличчя заціпеніли з відчаю.
Фімбо й Гулл разом здригнулися, немов холодним морським подувом війнуло їм поза плечима. І той, і той добре затямили, що це все означає.
Зв'язані тим часом перелякано дивились на переможців і раптом цілою вервечкою стали навколішки. Жінка, що була першою в рабському ланцюгу, благально звела на Гулла очі, взявши його, мабуть, за зверхника загону.
- О, великі воїни - володарі могутніх звірів! - промовила вона, позирнувши на Фріду. - Згляньтеся на нас! Не давайте на поживок звірині!
На ці слова всі бранці посхиляли голови, покірно чекаючи рішення. Гулл, Фімбо й Ларрі розгублено перезирнулися, не знаючи, що сказати. Першою спам'яталася Ліна. Вона підбігла до зв'язаних і заходилася розтинати їм пута своїм кинджалом. Ларрі ступив до незнайомців:
- Устаньте! Скажіть, хто ви є?
Ледве звівшись на ноги, жінка, плачучи й затинаючись, повідомила, що вони з селища лісових людей (так вони себе називають). Воно недалечко. Люди в ньому мирні. Ніколи ні з ким не билися - бо ж із ким, коли поблизу немає жодної людської оселі? Сьогодні вночі на них напали розбишаки. Вони попалили хати, повбивали багатьох. А тих, що полишалися, пов'язали оце й погнали невідь куди.
- Ясно, - підбив підсумок Ларрі. - Бандитам забажалося полонити й нас.
- Еге ж, - підхопив Гулл. - І спродати нас у рабство. Та ми їм дали гарту. Тепер не зважаться сюди потикатися.
- Що ж нам робити з лісовими людьми? - спитав Фімбо.
- Попровадимо їх до селища, воно ж бо нам по дорозі, - вирішив Ларрі. - А самі підемо далі.
Гулл пороздавав визволеним чоловікам зброю, що покидали розбишаки, й статечно порадив:
- Маєте негайно навчитися, як обходитися з цим добром. Тоді не станете здобиччю тих, хто доправляє живий товар работоргівцям!
- Нам? Зброя? - здивовано загомоніли в гурті, а жінка ознайомила: - Ми ж відколи світа й сонця ні з ким не воювали!
- Це зброя не для війни, - твердо сказав Гулл. - Це для оборони. Мусите навчитися захищати самі себе, бо на другий раз, може, й нікому буде вас порятувати...
Не гаючи більше часу на перемови, загін рушив. Лісові люди, трохи повеселішавши, залюбки вказували їм кращу дорогу.
За якусь годину ліс розступився, і перед очима подорожніх постала сумовита картина наслідків розбишацького нападу. На великій галявині чорніло згарище. Подекуди ще жевріло й курилося димом. Лише одна хата вціліла, хоч і добре таки присмалилася. Коло неї тупцяло чоловік із двадцять лісових мешканців. Як же вони пораділи, забачивши, що їхні родичі, вже без мотуззя. Знявся суцільний гомін, лісові люди заворушилися, вимахуючи руками. Наперед вийшов кремезний чорночубий чоловік. Він низько вклонився прибульцям і промовив:
- Від імені мого племені складаю вам щиру подяку. Чим можемо прислужитися вам, мужні іноземці?
- Нам нічого не треба, - відповіла Ліна. - Наша дорога стелеться далі. - Але скажи мені, чом невеселі твої очі та нерадісний голос? Адже ж твої родичі повернулись додому...
- Повернулися, - зітхнув чоловік. - Та не всі. Тих кого повбивали розбійники, ніхто вже ніде не побачить. А ось у цій хаті помирає від ран Та, Яка Бачить Дивне. Ми завжди її слухалися. Хто ж тепер нам дасть мудру пораду?
Почувши це, Ліна скочила з коня і, не кажучи нікому ні слова, ступила до хати. Ларрі порвався був слідом, та щось його стримало, і він разом з Гуллом і Фімбо зостався в колі лісових людей.
У хаті панувала напівтемрява. Під стіною навпроти дверей стояло широке дерев'яне ліжко, застелене цупкою сірою тканиною. На ньому без руху лежала худорлява жінка середнього віку. Геть не схожа на інших мешканців лісового селища.  Вона була дуже смаглява, вогненно-руда, з горбкуватим носом - усе мовило про її нетутешність.
Ліна підступила до ліжка, сіла на краєчок і поклала долоню на розпашіле чоло мерущої.
Та, Що Бачить Дивне, марила, щось мимрила крізь стулені зуби. Її очі під заплющеними повіками смикалися, ніби перебігали за якимись картинами, що рухалися повз них. Усе тіло було в ранах і здавалося вщерть виповненим болю. Було ясно, що вже ніщо не зможе втримати життя в такому посіченому тілі. Проте Ліна здаватися не хотіла, хоч і почувала себе виснаженою до краю. "Мушу порятувати цю жінку, - сказала вона собі. - Хай навіть доведеться віддати останню силу!"
Дівчина поклала обидві долоні на голову мерущої, заплющила, зосереджуючись, очі і прошепотіла:
- Неню-Земле, допоможи, додай мені сили!
Прозоре сяєво огорнуло мавку, наповнюючи її цілющою силою, перейшло на жінку, і вона перестала бурмотіти. Її подих почав вирівнюватись, глибшати, а страшні рани - затягуватися. Ліна не стежила за плином часу - споглядала тільки, як життя повертається до понівеченого тіла Тієї, Що Бачить Дивне. Нарешті, на місці ран полишалися тільки рубці, що невдовзі самі собою мали зникнути.
Ліна поприймала руки з жінчиної голови і знерухоміла, чекаючи відчуття страшенної власної втоми. Але цього не сталося. Отже, магічна сила і вміння юної мавки зросли й зміцніли. Ледь помітний усміх задоволення торкнувся її вуст. І тут жінка поворухнулася, розплющила очі й звелася з подушки.
- Я знаю тебе, - промовила вона несподівано низьким гортанним голосом. - Ти прийшла з мого сну. Справді, це ти, владоможна королівно, якій підкоряються сили природи. Ти повернула мені життя!
- Я допомогла тобі - це правда. Але я не така могутня, як ти гадаєш, - спробувала була заперечити Ліна і зніяковіло всміхнулася.
- Ні, я знаю! Я тебе бачила!
- Де? - здивувалася дівчина.
- Уві сні, - відказала Та, Що Бачить Дивне. - Ти стояла поруч із прегарним юнаком. Були там іще старий чоловік і дві великі чорні кішки. Довкола вас клубочилося щось надзвичайно жахливе. Та тут на твоє слово здибилася земля, і коріння дерев подушило чудовиськ. Так-так, це була саме ти! Я добре запам'ятала твоє обличчя!
- Але ж це тільки сон...
- Мої сни - не такі, як в усіх людей! Усе, що я в них бачу, рано чи пізно стає дійсністю. Моя мати і мати моєї матері теж бачили такі пророчі сни. Це в нас у роду - переходить із покоління в покоління.
- Скажи-но, - зацікавилась дівчина. - Хто ти така і звідки? Ти геть не схожа на тутешніх людей.
- Моя батьківщина давно-давно зникла з лиця землі. Її поглинув океан. Залишки колись могутнього народу тепер розпорошені по всіх світах. Хоч ми й живемо довше за звичайних людей, а поступово нас усе меншає. Дуже й дуже нечасто мені випадає стріти когось із одноплеменців. Мине ще скількись часу, і діти Анделіди підуть у непам'ять.
Та, Що Бачить Дивне, замовкла і знесилено впала на подушку. Ліна її прикрила й тихесенько спитала:
- А хто така Анделіда?
- Так звалася колись моя батьківщина, - ледве чутно прошепотіла жінка й заплющила очі.
Ліна схилилася до неї нижче, хотіла була ще щось спитати, але побачила, що жінка спить. Тоді вона тихесенько, навшпиньки, щоб не сполохати цілющого сну, вийшла на ганок. Лісові мешканці зустріли її стривоженим гомоном. Ліна підняла руку:
- Та, Що Бачить Дивне, спить. Вона одужує. Подбайте про неї...
Під побожні перешепти лісовиків Ліна просто з ганку сіла на коня і, махнувши на прощання рукою, рушила разом з друзями на північ.

* * *

Загін скакав день і ніч, майже ніде не спиняючись. Люди й тварини виснажилися до краю. Джунглі з їхньою пишною рослинністю зосталися далеко позаду. Тепер довкола панував звичайний листяний ліс.
Невдовзі місцевість знизилась, а повітря стало важким і вологим. Подорожні, з'їхавши на пригірок, поставали. Внизу від одного краю неба до другого пролягло перед ними запнуте сивим туманом болото. Як із вати, випиналися з нього голі покручені стовбури мертвих дерев.
- Оце так маєш!.. - сторопів Гулл. - Приїхали!
- Підемо навпростець! - рубонув Ларрі. - Бо ж не знати, як задалеко тягнеться болото в той чи той бік і скільки часу забере нам об'їзд. А часу вже майже не зосталося. Доведеться зважитись!
Фімбо з Ліною перемовчали. Бо й що мали казати? Ларрі має рацію. Їхній час таки справді добігає кінця.
Зступивши з пригірка, коні стривожено зафоркали, заходячи в багно. Над ним висіла лячна тиша. Не чути було навіть скрекоту жаб. Лиш коли-не-коли пробивалося крізь туман відлуння розлупаних пухирів та чавкотіло під копитами коней чимось масним. Фріда й Джерні, як завжди, рухались попереду, непомильно вгадуючи своїм звірячим чуттям, де краще ступити. Вони перестрибували з купини на купину, чекали на інших і знову простували далі. Коням було найважче. Вони брели по черево в болоті, насилу переставляючи ноги, що ковзалися по хисткому дну.
Усі мовчали. Так повтомлювалися, що не ставало сили навіть на слово. Навіть Гулл, викуваний чи не з бронзи, тепер похилився. Якесь недобре передчуття смоктало його за серце, але він нікому не прохопився про це. Лише замислено і дедалі похмуріше поглядав на довкілля.
У повільному, тягучому пересуванні болотом, якому, здавалося, не буде кінця, минув цілий день. Тьмяний одблиск сонячного диску ледве пробивався крізь густий туман, насичений тяжкими випарами. Заходило вже надвечір'я, коли люди відчули на лицях легесенький подмух вітру й почали з надією вдивлятись у туман.
Надія виявилась не марною. Попереду постала якась темна смуга. Дно під кінськими копитами потвердішало, глибина болота поступово меншала. Тварини підбадьорилися, наддали ходи. З'явились очеретяні острівці - певна ознака недалечкого берега. Туман порідшав, і коні, розбризкуючи застояну болотяну кашу, нарешті видобулись на твердий грунт.
Гулл полегшено зітхнув:
- Слава тобі, Господи! Як на мене, то я б краще цілісінький день бився з герелицею найостанніших опришків, аніж місив оцю смердючу калюжу!
- Що правда, то не гріх, - підтримав його Фімбо. - Навіть жаби в ній не живуть. Оце то вже місце, де могло б жити хіба що голісіньке зло!
- Не мов про це, - застеріг старого Ларрі. Вдивляючись у купу дерев, він уважно прислухався: з-за них докочувалось рівномірне дзюрчання води.
- Річка! - радісно скрикнула Ліна. - Там річка! Отже, ми таки вибрели з болотяного краю!
Сонце вже торкалося обрію, і вечірня сутінь заповзала під крони дерев, коли ліс розступився, і загін вискочив на берег річки.
- Це ж Тінистий Гай, - утішився Ларрі, вказуючи на протилежний берег, край якого стався незабутній бій із Гірканом та його мурлогами.
На тому місці, звідки був відчалив рятівний пліт, досі ще лежало кілька колод, але сліди битви і першої перемоги загону вже позмивало дощами.
Переправившись через річку, подорожні викупали коней та й самі почистилися з болота. Навіть Фріда і Джерні пирхали од задоволення, плаваючи в річці. Сяк-так покріпившись самі та давши коням вівса, почали збиратися в дальшу дорогу.
- Зачекайте! - спинила товаришів Ліна.
Вона вийняла дорогоцінну флягу з життєдайною водою, розкоркувала її і подала Ларрі:
- Ковтни разочок. Ми всі так потомилися, що без цього просто попадаємо.
- Але ж треба воду берегти, - засумнівався юнак.
- Хай! - заспокоїла його Ліна. - Того, що залишиться, цілком вистачить для нашого діла. Але як ми оце зараз не поновимо своїх сил, то можемо просто не встигнути на призначену годину, і магічний прохід у світ Санфлауеру зачиниться.
Юнак обережно узяв до рук заповітну флягу і справді ковтнув разочок. Тепла хвиля пойняла йому все тіло, наповнюючи м'язи силою та скидаючи втому. У голові проясніло. Ларрі відчув небувалу легкість і бадьорість. Він повернув посудину Ліні. Та теж ковтнула, як сама казала, разочок і подала воду Фімбо, а той - Гуллові. По цьому дали по ковтку Фріді й Джерні, а також коням. Тепер увесь загін був готовим до дальшої дороги. Коні аж затупцяли з нетерплячки.
Ліна закоркувала флягу, сховала її в сумку і накинула шлейки на плечі. Всі скочили в сідла, і загін, хоч уже й геть посутеніло, помчав учвал крізь Тінистий Гай до пустелі.
Коли перестук копит затих удалині, з води на берег діловито повилазили бобри. Вони обступили колоди, взялись до роботи. За якусь годину потягли до річки рештки деревин, і на березі не зосталося й сліду від битви між Добром і Злом...

* * *

Цілу ніч загін скакав через пустелю, не спиняючись ані на мить. Промайнула зелена оаза, що вабила до себе прохолодою, а перед світанком постали збоку обриси Мертвого міста. Пам'ятаючи розповідь Рідлера, ні Ларрі з Ліною, ані Фімбо не повернули голів до похмурих напівзруйнованих будівель. Тільки Гулл із подивом та цікавістю видивлявсь у порожні провалля вікон Мертвого міста. Але скоро, щось ніби відчувши чи зрозумівши, одірвав погляд від чорних проваль - наче злякався. Більше ані разу не озирнувся назад, аж поки закляте місто не сховалося поза барханами, верхівки яких заливало мертвотним світлом блідого місяця.
Світанок застав подорожніх при вході до гірської ущелини. Далі довелося просуватися і кіньми, і пішки. Але дорога була знаною, тож ущелину минули досить швидко. Опівночі підступили до насипу при північному краю ущелини, над яким здіймалася мало не до неба самотня у своїй величі засніжена вершина гори Піднебесної. Потягло прохолодою. Зійшовши на крутизну насипу, друзі почали спуск до просіки, тримаючи коней за повіддя.
Ліс дуже змінився. Коли втікачі залишали його, навколо ще панувала зима, і ліс був загорнений у сніговий кожух. Відтоді минуло півтора місяця, і тепер у лісі буяла весна. Молоде липке листячко повбирало дерева у препишні шати. М'яка соковита трава вистелила землю ніжним оксамитовим килимом. Цвіли кущі й розливали свої п'янкі пахощі весняні квіти. Щебетало й заливалося трелями птаство. Все раділо з тепла і ласкавого сонечка.
Раділи й Фімбо з Ліною. Більше з того, що знов опинилися в такому знаному, такому рідному ще з раннього дитинства лісі. Але разом з тим, поки їх не було, щось ніби й тут змінилося, стало якимось іншим. А може, то вони самі поставали іншими, перебувши низку найлихіших пригод, що спобігли їх останнім часом?
Знову посідавши на коней, друзі помчали просікою. Суворе обличчя Гулла ніби закам'яніло. Тепер він нагадував казкового лицаря, що летів на герць із невідомим чудовиськом. Заткнута за широкий пасок сокира вилискувала в променях призахідного сонця. Колишній піратський ватажок став тепер зовсім іншим. У його поставі не лишилося й крихти чогось глузливого, зверхнього, брутального, що було притаманне йому на кораблі. Навпаки, в погляді чаїлася легка зажура неминучості. Але страху в ньому, як колись, так і тепер, не було. Гулл цілим своїм єством відчував, що мчить назустріч долі.
Ліна й Фімбо звернули очі туди, де колись стояла їхня хата. Мовчали. Мовчав і Ларрі, поклавши руку на піхви, в яких стримів Небесний меч. Він лише підганяв та й підганяв коня, який і без того летів стрілою. Ларрі не хотів ніде затримуватися, бо до відкриття магічного проходу між двома світами зосталася тільки доба.
Виїхавши, нарешті, на битий шлях, загін помчав, скільки було духу. І мовчки. Лише перестук копит порушував німу тишу, та коні хрипіли з утоми. Джерні і Фріда намагалися не відставати.
Лише раз їм на дорозі трапився гурт селян. Вони злякано сахнулися на узбіччя, коли повз них вихорем промчали збройні люди та двоє могутніх чорних котів. Мабуть, іще довго перемовлялися вони про бачене та снували здогади над квартою пива...
Ніч уже вкрила землю своїм чорним плащем, а подорожні все скакали та й скакали. Навіть коні почали спотикатися. Нарешті, спереду проглянула галявина. Сповільнивши ходу, поставали край згарища. Це було все, що зосталося від затишної колись хатини. Усі позлазили з коней. Ледве ступаючи потерплими ногами, Фімбо, Ліна і Ларрі підійшли до чорних обгорілих колод і похилили голови. Старому в очах блиснули сльози. Він одвернувся, втираючи їх долонею. А Ліна заридала не криючись, щось невиразне бурмочучи крізь плач.
Скільки минуло часу в скорботі, ніхто не пам'ятав. Та от Фімбо подав голос:
- Треба порозсідлувати конячок, та попускати. Більше вони нам не знадобляться. Спасибі їм і за те, що зробили...
- Так таки не знадобляться? - перепитав Гулл. - Чому?
- Бо далі ми підемо в таку гущавину, що жоден кінь крізь неї не продереться. Дай Боже продертися нам.
- А що ж буде з кіньми?
- Нічого. Конячки розумні - самі розшукають стежину до людського житла. О цій порі в лісі немає хижаків. Вовки сюди лише взимку набігають, а оце зараз подалися на північ. Отже, боятися нема чого...
Коней порозсідлували, порозгнуздували. Ліна прошепотіла кожному щось на вухо, погладила по гривах. Коні, тихо заіржавши, немов прощаючись, подибали по дорозі.
Дівчина повернула голову до Ларрі. Той замислено сидів на колоді, а поруч з ним, користуючись із нагоди перепочити, порозлягалися Фріда і Джерні. Гулл трохи осторонь зосереджено, в якомусь ніби напівзабутті, гострив і без того гостру як бритва сокиру. На його майже скам'янілому виду не можна було завважити ані зблиску якихось почуттів. Хоч він дуже хвилювався, перебираючи в думках, що на нього могло чекати найближчим часом, адже він мав перейти до іншого, ще не знаного собі світу! Ліна це відчула. Проте звернулася до Ларрі:
- Про що замислився?
- Мені дуже гірко усвідомлювати, - звів голову юнак, - що через мене вам довелося зазнати стільки лиха... От і хати не маєте за те, що дали мені притулок та вилікували од ран... Ця битва з Гірканом - мій обов'язок. За що ж терпіти вам? Може, не підете до Санфлауеру?..
- Що ти таке кажеш?! - скипіла Ліна. - У Гірканових підземеллях досі катуються мої батьки та багато інших справжніх людей. Ми повинні їх визволити! А для цього треба знищити чорного чаклуна... До того ж, хіба тобі зайва наша допомога? Ні, вирішено вже давно: де будеш ти, там будемо й ми! Чи не так, дідусю?
- Та ж мовлено вже про це, - ніби аж розсердився Фімбо, зав'язуючи свого мішка.
Всі озирнулись на Гулла. Але той не сказав ні слова. Просто заткнув за паска свою гострену сокиру.
Фімбо першим ступив до лісу.
- Ларрі, показуй дорогу! - звелів.
Та юнак зам'явся:
- Боюсь, що я негаразд її затямив. Тоді мене поранило, і в мене перед очима все розпливалося.
- Може пам'ятаєш хоч те, що є на тому місці, де лежить магічний прохід? - спитав Фімбо.
- Я пам'ятаю тільки два високих білих камені, що похилили свої верхівки один до одного. А ще там було здоровенне дерево, що його мало не до прикорня розчахнуло блискавкою...
- От і добре, - заспокоїв товариша старий. - Те місце, про яке ти мовиш, мені знайоме. Я ж бо знаю цей ліс, як власну кишеню. Поведу вас до Білих каменів навпрошки.
- Ну, то не барімося. Ніч уже повернула на день, а магічний прохід відчиниться на світанні лише на кілька хвилин. Як спізнимось - усі наші старання підуть на марне.
Фімбо вклонився колишній своїй оселі, проказав:
- Даруй мені, що не вберіг тебе...
Легесеньким вітерцем зняло вгору та закружляло попіл. Ледве чутне зітхання прошелестіло над землею й завмерло, немов душа хати прощалася зі старим...
Розсунувши кущі, друзі ступили в гущавину темного лісу. Дослухалися. Десь недалечко шелеснуло листя - дрібна звірина сполохалася. То тут, то там у лісі гухкав пугач - полював на мишей.
Під ногами зашурхотіло, щось роздратовано загарчало, щось засопіло. Якась колюча звірина квапилася швидше забратися людям з дороги. Фріда зацікавлено простягла лапу й торкнулася звірятка, але враз відскочила та ображено нявкнула. Вона покололася об гострі голки їжачка. Колючий сердито засопів, кілька разів чихнув, згорнувся клубочком і покотився до неглибокого виярка, далі від отих незнайомих нахаб.
Фімбо ступав попереду, упевнено визначаючи керунок за тільки собі знаними прикметами. Дивлячись на тісне переплетення гілля, Ларрі зміркував, що сам навряд чи й розшукав би дорогу до білих каменів. Адже тої зимової ночі, коли він дряпався до дверей Фімбо, Ларрі був у напівзабутті й нічого не запам'ятав. А тепер просто не міг вийти з дива: як міг він продертися крізь оці хащі та ще й у заметіль?
Почало сіріти. Нічні мешканці вже погамувалися, поснули, а денні ще не попрокидалися. Настала та коротка часина між ніччю, яка вже відходить, і ранком, що от-от почне наставати. Все завмирає тоді в німотній тиші, і недарма люди називають таку пору глухою ніччю. У ній Ларрі чув лише хрускіт гілля та шелест трави під ногами загону, що вперто пробивається крізь колючі зарості.
- Невже спізнимося?! - відчайдушно зойкнув юнак.
Тоді виступив наперед Гулл. Вхопивши топорище обома руками, звернувся до Фімбо:
- Вказуй напрямок!
Гулл рушив пробоєм уперед, розтинаючи непрохідні чагарі.
Коли на небі заясніло першою рожевою смужкою, загін видерся, нарешті, з лісового полону й опинився перед двома великими білими каменями у формі зігнутих дзьобів.
- Устигли! - зрадів Ларрі й видобув з піхов меча.
Небесною зброєю перебігли іскрометні спалахи - провісники наближення могутніх таємничих сил, що сполучають на недовгу часину світи, погублені в неосяжних просторах Усесвіту. Білі камені почали наливатися ясним сяєвом. Навколо їхніх верхівок постала примарна корона. Джерні занервував, скочив на ноги й забігав узад-вперед. Потім підступив до Фріди, лизнув її і, обернувшись до Ліни, благально подивився їй в очі. Дівчина присіла до нього, лагідно погладила по голові і дуже поважно сказала:
- Джерні, я розумію тебе. Але ми йдемо туди, де нас, може, підстерігає загибель. Подумай, перш ніж зважитись остаточно, іти з нами чи повертатися на рідну землю...
Леопард уперто крутнув головою, пирхнув і сів коло Фріди, сторожко позираючи на дедалі ясніше сяєво. Фріда, лагідно припавши до нього, завмерла. Так вони й сиділи рядочком, немов чорні кам'яні скульптури.
Сяйво ширшало, набирало сили, поймаючи згори донизу білі камені. Воно стало вже сліпучим, коли раптом у персні Ларрі ожив та запульсував зловісним мало не чорним полум'ям камінець. Навколо щомиті наростав неспокій. Повітря загусло - ним уже важко ставало дихати. Між білими каменями вималювався прохід у формі арки.
- Час! - гукнув Ларрі і першим, стиснувши руків'я меча, ступив під неї.
- Там засідка! - попередила Ліна й відчула, як хвиля дикої люті вдарила їй у груди.
- Я готовий... - зціпив зуби юнак.
Він ступив до осяйного ореолу. Фріда й Джерні, наїжившись, ішли обіч нього. За ними крокували Гулл і Фімбо. Лиця їхні були суворі, а руки міцно стискали зброю.
Востаннє озирнувшись на рідні краї, до проходу кинулась Ліна. Сяєво охопило її зусібіч, і перед очима заяскріла зоряна круговерть...

Захисна сфера, якою Ліна таки встигла огорнути загін, урятувала друзів од зажерливого полум'я, але спинити чудовиськ їй була несила. Мурлоги знову посунули на людей.
Ларрі, важко дихаючи, чекав на них з мечем. Поруч з ним хрипко гарчала Фріда. Кров цабеніла з багатьох-багатьох її ран, а очі все ж палали грізним вогнем. За Фрідою і Ларрі стояли Ліна з Фімбо, який стискав у руках надаремного в такій битві меча. Коло їхніх ніг усе ще боровся зі смертю тяжко поранений Джерні.
Гучний поклик, схожий водночас на ревіння й сичання, пролунав над місцем бою, і мурлоги, хитнувшись на ходу, завмерли, немов наткнулися на невидиму стіну. З глинястого пагорба поволі зіступив Гіркан, видобувши з-під поли темного плаща величезного й чорного, як морок забуття, меча. Ішов без поспіху, втупивши свій мертвотний погляд у принца-спадкоємця Санфлауеру. Під чаклуновою покривою ходили горами нелюдської могутності м'язи. Гримаса тріумфу викривила йому й без того огидний рот.
- Ніхто й ніщо не може протистояти мені! - грізно виголосив Гіркан. - Навіть Небесний меч!
Він вергнув на Ларрі, здавалося, нищівний удар. Проте мечі зустрілися, і юнак устояв. Але ще один удар звалив його на коліна. Гіркан знову здійняв меча над головою, готуючись розсікти ним Ларрі, і з подивом побачив, як юна мавка кинулась до принца. Жахлива подобизна посмішки перекосила морду змієголового чаклуна. Він притримав меча, виважуючи його так, щоб за одним замахом покласти обох. А тим часом із холодним спокоєм спостерігав, як Ліна відтикає кришталеву флягу, цікавий знати, для чого це вона робить. Ліна махнула пляшкою і хлюпнула на Гіркана водою. Той в останню мить відчув, що тут щось не те й спробував ухилитися. Але зробив це запізно - вода таки оббризкала його. Дикий, нестерпний біль пройняв тіло Гіркана з голови до п'ят. Він ясно відчув, як сили чорної магії почали витікати з нього. Несамовитий зойк вирвався йому з горла і, знявшись до небес, тужливим виттям помчав у невідомість. Здригнулися постаті безсмертних мурлогів, розсипаючись на порох. На пошматованій землі зостався тільки Гіркан, що побивався в корчах.
Ларрі з друзями мовчки чекали, що буде далі.
Гіркан, зібравши рештки своїх чаклунських сил, проказав якесь закляття. Чорний вихор з пороху від мурлогів, закрутившися шаленим виром, підхопив його і помчав у бік Заокраїнного лісу. Десь далеко-далеко поза ним виникла на краю неба лілова куля. Вона зростала, розпухала, а потім з гуркотом упала на землю й вибухла, шугонувши в небо кількома язиками темного полум'я...
Втираючи з чола холодний піт, Ларрі знесилено присів на землю. Небесний меч випав із його пальців, що перед цим аж позаклякали з напруження.
- Перемога! - прошепотів юнак.
Сівши коло нього і припавши до його плеча, Ліна заплакала. Обнявши її однією рукою, Ларрі подивився на все довкола. Розпанахана, сплюндрована, повита димом земля, уривки коріння - оце й усе, що зосталося по лютому бою. Вояччина Гіркана згинула без сліду...
Фріда лягла поруч із Джерні й ніжно лизала його, жалібно скімлячи. Леопард був іще живий, але очі йому вже заходили туманом, а мускулясте тіло час від часу здригалося.
- Гулла немає, - заходилася риданням Ліна.
- Він загинув як справжній воїн, - суворо відповів Ларрі. - Але, може, тобі ще вдасться порятувати Джерні...
Ліна погамувала сльози по мертвому й мовчки рушила до живих. Її руки тремтіли з нервового напруження. Ставши навколішки, дівчина торкнулася голови леопарда. Заплющивши очі, вона думкою звернулася до землі про допомогу. І дістала її. Живлюща сила виповнила її тіло й попливла по пальцях у понівечене тіло тварини, повертаючи Джерні життя і заліковуючи страшні рани. Він перестав здригатися. З очей зникла передсмертна полуда, дихання вирівнювалося. Фріда сиділа поруч, з надією позираючи то на свого товариша, то на Ліну.
Спираючись на меч, Ларрі доплентався до Фімбо, який, згорбившись і низько похиливши голову, стояв над тілом відважного капітана Гулла.
- Я завдячую йому життям.., - тихо промовив юнак.
- І я.., - озвався старий. - Ціною власного життя він урятував нас від лихої загибелі в кігтях пекельних виплодків. Із верхом посплачував усі свої рахунки...
Фімбо заплакав.
Скільки вони так простояли, Ларрі не знав. Сонце вже підбилося мало не до полудня, коли він сказав:
- Треба поховати капітана, як годиться воїнові, а потім іти до столиці. Гіркан усе ще живий, і мушу знищити його з усією цитаделлю зла! Доки він ходитиме по землі, не буде мені спокою, а чорна його тінь нависатиме смертельною загрозою над моїм краєм і цілим світом!
Старий мовчки хитнув головою, і вони заходились мечами копати могилу край галявини під прикорнем старого береста. Надійшла Фріда - почала допомагати, вигрібаючи перекопану землю пазурами. Незабаром стала до роботи й Ліна. Джерні все ще був дуже слабкий, але не хотів бути осторонь. Він пришкандибав ближче і ліг на краю ями, зажурено поклавши голову на лапи.
Капітанове тіло загорнули в ковдру, обережно спустили в могилу. Поклали до неї і всю його зброю. Нагорнувши із землі горбочок, обклали його камінцями, а центр вивершили кришталевою флягою, на денці якої було ще кілька крапель життєдайної води. По цьому всі поставали навколішки, прощаючись зі своїм бойовим товаришем. Ніхто нічого не казав, лише звернулися гуртом до Всевишнього, благаючи прощення буремній душі відважного капітана Гулла.
- Час, - проказав, підводячись, Ларрі, - ми ще не все зробили з того, що нам звеліла доля.
Озирнувшись востаннє на могилу, друзі ступили на безлюдну дорогу, що вела до столиці Санфлауеру. Вона була не з коротких, на ній могло бути ще немало небезпек, могли бути і втрати. Але все це крилося поки що за непроникною завісою майбуття.

* * *

Через три дні ходи безлюдною дорогою Ларрі та його товариші зустрілися із загоном розвідників короля Елдуїна. Принцеві, Ліні й Фімбо дали коней, а Фріду й Джерні примостили на возі. Частина розвідників пішла далі - до Заокраїнного лісу, а частина перетворилася на супровід принца-спадкоємця і його друзів.
Їхали до столиці два дні. І без особливої радості. Не тому, звичайно, що з неба в цей час безперестанку сіяло дрібнесеньким дощем, запинаючи далину сірою напівпрозорою завісою. А тому, що серця не могли не стискатися, коли очі раз-у-раз натрапляли на пошматовані війною місця. Болісно занило в грудях Ларрі й тоді, коли вже підступили до міста. Пороздирані кігтями хорбутів мури фортеці дивилися на принца проваллями закіптюжених бійниць. Баня однієї з оглядових башт, яку зірвало нищівним ураганом, сиротою лежала край обтовченого грижлями оборонного рову. Зламаний її шпиль пообсідало чорне вороння, лихим оком поглядаюче на вершників. Воно про щось хрипко каркало, важко лопотіло крильми, сердито вовтузилося.
Минувши розчинену настіж браму, обабіч якої стояла сувора мовчазна варта, загін виїхав на головну вулицю столиці, забруковану сірим гранітом. Тут уже непорушності не було. Навпаки, місто заходилось до відбудовчих робіт. Скрізь панувало завзяття праці. Возами, тачками, або і на власних плечах люди тягли колоди й дошки. Селяни, ремісники й вільні гвардійці лагодили понівечені стихією будівлі - десь щось підмуровували, ставили крокви, набивали лати, вкривали дахи непобитою черепицею. У багатьох провулках курилися ватри - над ними у величезних військових казанах за наказом короля Елдуїна варили їсти тим, хто лишився без притулку. Їх було чимало. Тулячи до себе жалюгідні клунки - все, що поталанило видобути з-під руїн, вони ховалися від дощу по підворіттях, під уцілілими ганками. Безліч зголоднілих позбавлених дому собак, никала вулицями, шукаючи хоч якогось поживку. Частенько навстріч прибульцям траплялися похилені жіночі постаті - вдови тих, хто загинув під час облоги. Позапинані в чорне, вони ступали мовчки, поглядаючи на світ виплаканими очима.
Так, бурхлива радість перемоги минула. Тепер у кожного перед очима постала гола правда дійсності. Ліс навколо столиці змертвів, на землі - ніде ані билиночки, і нема чим годувати худобу. Весь урожай, що заповідався цього року на щедре та рясне, утоптано в землю - не пощастить зібрати ані зерниночки. Над містом похмурою марою нависла загроза голоду і неминучих тяжких хвороб. Кощава рука безвиході дедалі дужче стискувала країну.
Не таким уявляв собі Ларрі повернення до рідного краю! І аж ніяк не сподівався натрапити на безрадісне сум'яття. Проте їхав, не хилячи голови, не одвертаючись від страшних ран міста, не відгороджуючись од болю і страждань свого народу. Ліна й Фімбо, хоч і потомилися страшенно, не втратили цікавості до навколишнього. Дівчина взагалі вперше в житті бачила таке велике місто і таке багатолюддя.
Насилу просуваючись загаченою людьми вулицею, загін нарешті виїхав на палацову площу. При широких сходах, що вели до головного входу в королівський палац, верхівці скочили з коней, віддали повіддя слугам і рушили на чолі з Ларрі вгору повз гвардійців, що виструнчилися на честь принца. Хвилювання од скорої зустрічі з батьком і Каміллом наддало юнакові ходи, і останні східці він подолав буквально бігцем, притримуючи піхви меча лівою рукою.
На порозі принца привітав незнайомий гвардії капітан з посірілим від утоми лицем.
- А де капітан Грем? - спинився Ларрі, чуючи щось недобре.
- Загинув.., - похилив голову гвардієць.
Юнак теж похилив голову, а потім рішуче ступив до холу і вбіг у тронний зал. Назустріч йому вийшов король Елдуїн.
- Батьку! - кинувся тому в обійми Ларрі.
- Сину мій коханий.., - голос короля затремтів. - Слава Всевишньому - ти живий і цілий...
Батько з сином довго стояли в міцних обіймах, не здатні промовити ані слова. Та вони й так розуміли один одного - голоси душ говорили за них.
У супроводі кількох гвардійців до залу зайшли Ліна і Фімбо. Вони поставали оддалік, щоб не порушити зустрічі, такої довгожданої, але такої обтяженої лихою годиною, що впала на Санфлауер.
Нарешті Елдуїн розімкнув обійми, поклав руки синові на плечі і ступив назад. Обвів юнака теплим поглядом:
- Ти змужнів, Ларрі, і зміцнів, - гордість за сина пролунала в словах короля. - Тепер ти справжній наступник престолу!
Юнак зніяковіло всміхнувся. А король стурбовано глянув у бік дверей.
- А де ж Фріда? - спитав із тривогою в голосі.
- Не хвилюйся, тату, з нею все гаразд. Просто...
Одначе Ларрі не встиг договорити того, що хотів, бо в цю мить у дверях зблиснуло чорне тіло Фріди, а за три сягнисті скоки вона вже подолала відстань до Елдуїна і мало не збила його з ніг, виказуючи своїм способом бурхливу радість зустрічі.
- Ну-ну, маленька, годі. Я теж радий тебе бачити, але ж чи пристойно мені скакати з цього приводу, як тобі? - пожартував Елдуїн, почухавши пантеру по загривку. Та принишкла від пестощів, заворкотала, а король у цей час із подивом помітив ще одного звіра, що обережно зайшов до залу і сів коло Фріди, допитливо озираючи все довкола.
- А це хто такий?
- Це Джерні. Він прийшов разом із нами з іншого світу, - почав був пояснювати юнак, але перебив собі мову занепокоєним питанням: - Де Камілл?
- Я тут, мій любий принце...
Од важкої штори край вікна відокремилась постать старого мага. Ларрі підбіг до нього, і тепер уже Камілл узяв юнака в обійми. Вони разом підійшли до Елдуїна. А той у цю хвилину зацікавлено поглядав на незнайомців - дівчину й старого чоловіка. Ларрі взяв Ліну й Фімбо за руки й підвів до короля:
- Прошу познайомитися, тату. Це Фімбо, а це його онука Ліна. Тільки їм маєш дякувати, що я не вмер од кігтів мурлогів. Вони разом зі мною пройшли весь мій шлях і не раз ставали мені до помочі, а наостанку билися з Гірканом. Якби не вони, я б не стояв отут перед тобою!
Елдуїнової уваги не минуло те, з якою ніжністю його син вимовив ім'я дівчини. Наблизившись до неї, король обняв її і поцілував у чоло, як рідну дочку, а потому міцно потис руку старому.
- Дякую вам від щирого серця! Мій дім відтепер ваш. Будьте мені за найдорожчих гостей!
Ліна ясним поглядом подивилась у вічі Елдуїнові і тихо, але дуже твердо проказала:
- Ваша величносте, ми вдячні вам за гостинність і ласку. Але ми прийшли до вашого світу перед усім для того, щоб повалити владу чорного чаклуна і визволити моїх батьків із катівень його палацу. Лише після цього ми зможемо прийняти вашу пропозицію про гостину...
Елдуїн мовчки хитнув головою і склав губи в гірку посмішку.
- Так... На жаль, тепер не ті часи, щоб улаштовувати пишні урочистості з нагоди щасливого повернення принца та королівські прийоми на честь дорогих гостей, - зітхнув він. - Ми саме збираємо військо, щоб за кілька день виступити в похід на чаклунове лігво. Але поки там що - прошу вас до спочинку. Камілл покаже вам покої для найпочесніших гостей. Даруйте, що не веду вас туди сам. Державні справи потребують невідкладної моєї участі. Ларрі звільниться трохи пізніше - мені багато про що треба з ним поговорити й порадитися. Тим часом до зустрічі, - король уклонився й попрямував разом із Ларрі й капітаном до свого кабінету.
- Прошу сюди, будь ласка, - покликав Камілл Ліну й Фімбо і повів їх коридором до двох позолочених дверей. Розчинивши одні й другі, привітно вказав: - Оце вам кімнати до відпочинку. Тут можете помитися з дороги, взяти купіль, - показав Ліні й Фімбо в призначених для них покоях двері до ванних кімнат, задрапованих килимами. - Я пришлю служника й служницю. Вони допоможуть вам в усьому, принесуть чистий одяг, а ваш візьмуть до прання. Доброго вам спочинку!
Камілл рушив до дверей з Ліниної кімнати, але не вийшов. Він несподівано спинився перед порогом і допитливо подивився на дівчину. Потім притишеним і надзвичайно лагідним голосом поспитав:
- Скажи мені, дитино моя, я не помиляюся? Ти знаєшся на магії живої природи?
- Так, - просто відповіла дівчина. - Я - лісова мавка.
- Он воно що.., - здивовано звів брови старий маг. - Я одразу відчув у тобі невидиму силу і при тому силу добру, але не міг збагнути її походження. Подумав про силу природи і радий, що не помилився. В нашому світі лісових мавок немає, тому мені дуже б хотілося обговорити дещо з тобою... А втім, це згодом. На разі ж - доброго тобі спочинку, - вклонився Камілл і вийшов, тихо причинивши за собою двері.

* * *

Новий командир королівської гвардії Орлін став на чатах при кабінеті, а Ларрі з батьком посідали до великого прямокутного столу з картами їхніх володінь. Невдовзі до них приєднався Камілл, що вже дав потрібні розпорядження служникам.
Ларрі переповів батькові й магові-наставнику історію своїх пригод на землях світу, в якому побував. Елдуїн і Камілл слухали його мовчки, лиш коли-не-коли зсуваючи з гніву або здіймаючи з подиву брови.
Як принц замовк, старий маг, замислено погладжуючи сиву бороду, проказав:
- Авжеж. Я чував про таємничих загадкових ельфів, але ще за років юності, коли щойно починав опановувати засади магії. Мій навчитель переказував мені про них багато чудових легенд...
- Але ж чому я ніколи й ні від кого в Санфлауері, навіть від тебе, Камілле, не чув нічого про ельфів? - здивувався Ларрі.
- Бо їх ніколи не було на наших землях. Ельфи населяють лише ті світи, що мають джерела життєдайної води. Тим-то, мабуть, і є такою сильною магія живої природи в тому світі, де ти побував. Шкода, певна річ, що ельфів немає у нашому світі...
Камілл тяжко зітхнув і, переплівши на столі сухі жилаві руки, ніби роздумуючи вголос промовив:
- Може, лісова мавка, що прийшла з тобою, зуміє осягнути своїм знанням світ живої природи Санфлауеру та відродити його. Я відчув у ній могутні сили... Після бою з Гіркановим військом ліси змертвіли - не доберу, як їх пробудити до життя. Може, прихід Ліни - це знак Всевишнього? Я побалакаю з нею. Звичайно, трохи пізніше. Хай перепочине поки що. А ти розкажи нам докладніше про свій останній герць із чорним чаклуном і про те, куди він подівся.
Юнак у деталях виклав перебіг бою свого загону з мурлогами та самим Гірканом. Не минув ані найменшої дрібниці. Розповів про самовідданий учинок відважного капітана Гулла, який ціною власного життя вирятував Ларрі і всіх інших од неминучої смерті, про те, як Ліна спромоглася пробудити й покликати на допомогу землю Санфлауеру, про те, як та озвалася на її благання та заходилася нищити й ховати в собі рештки несмертних нібито послугачів могутнього чаклуна.
- А що ж сталося із самим Гірканом? - спитав Елдуїн.
- Чорний вихор помчав його в бік Заокраїнного лісу й десь далеко аж поза нього.., - глухо проказав Ларрі. - Цілим єством своїм чую, що в ньому ще лишилася темна сила. Вона й порятувала його від остаточного знищення.
Напружено зціплені пальці старого мага ледь помітно здригнулися. Похмура тінь набігла йому на суворе лице.
- Що ж то за сила стала йому до помочі? - стурбовано пробурмотів Камілл. - Що ж воно таке, коли навіть життєдайна вода його до решти не поконала? За цим криється якась зловісна таємниця...
Старий маг зблід, як мрець, а дрібненькі краплини холодного поту густо зросили йому чоло. В горлі Камілла щось булькнуло, захрипіло - мало не до смерті перелякало присутніх, а він тільки зціпив пальці так, що аж кісточки побіліли.
- Мені негайно, - прохрипів він, - треба пробитись у чорні задуми чаклуна. Те, що навіть життєдайна вода не змогла його подолати, дуже мене лякає...
- Але ж це вкрай небезпечно! - схопився зі стільця Ларрі.
Камілл поклав долоню на руку принца і легенько стиснув її, ніби випереджаючи дальші слова юнака:
- Часом незнання набагато страшніше, ніж найжахітливіші подробиці про силу ворога. Краще стрітися з небезпекою віч-на-віч. Цього разу я буду обережнішим - не хвилюйся. Тільки довідаюсь, що там снує Гіркан, і зараз-таки назад.
Маг устав. Погляд його, сповнений тепла, огорнув Ларрі. Потім Камілл обняв юнака за плечі:
- Я пишаюсь тобою, мій любий принце! Ти став справжнім воїном і мужчиною. Твої мандри, битви й злигодні загартували тебе. Наш король має собі гідного з кожного погляду спадкоємця! Бувай здоров! - Камілл дужче стиснув юнакові плечі, кивнув Елдуїнові і квапливо попрямував до виходу.
- Шануйся, Камілле! - мовив йому навздогін король, і в цих простих словах неприховано забриніла його щира стурбованість долею давнього і вірного друга.

* * *

Душа мага в кільці всіх захисних заклять, що їх він знав, швидко линула похмурим коридором у лабіринті підсвідомості до чорної душі Гіркана. Примарні почвари, роззявляючи свої бездонні голодні пащеки, тяглися до Камілла, але, наткнувшись на невидиму перепону, лише звивалися та корчились у даремних намаганнях пробити броню оборонної сфери. Якийсь час вони ще нюшкували за ним, але згодом розчаровано відставали. Попереду позначив себе вихід із тунелю. Маг сповільнив рух, намагаючись ухопити хоч якісь уривки думок чаклуна. Але ніде ані поруху. Діставшись виходу, Камілл обережно визирнув у лячно-порожній величезний і похмурий зал.
Те, що мало містити в собі Гірканову душу, було пустим-пустісіньким. Під високим склепінням, що тануло десь у пітьмі, не було нічого, якщо не брати до уваги великого чорного кристала, що зловісно виблискував непроникними для погляду поверхнями. Кристал височів на круглому попелясто-сірому постаменті заввишки наполовину людського зросту і ряхтів багровими переплетеннями чаклунських символів, які то спалахували, то поволі згасали на чорному тлі. Камілловому подиву не було меж.
"Якби Гіркан загинув, - напружено розважував думкою маг, - то те, що містило в собі його душу, мало б загинути. Отже, чаклун живий. Але в такому разі, де ж його душа?!"
Єдиний висновок із цього набивався сам собою: Гіркан послав кудись свою душу, і тепер, коли Камілл ітиме назад, він може натрапити на неї в темному лабіринті Гірканової підсвідомості. На цю думку старий маг здригнувся. Треба було чимдуж тікати звідси. Але загадковий чорний кристал приковував до себе зір, зачаровував химерною грою вогненних написів.
"Що ж це таке?!" - спитав себе подумки Камілл і ступив ближче до постаменту. Душа його завмерла. Багрові символи спалахнули й почали наливатися розтроюдженим жаром, наче хотіли вирватися з полону чорного кристала.
"Це пастка!" - блиснув здогад. Душа мага рвонулась до виходу, і тут Гіркан завдав справді жахливого удару: тисячі розпечених до білого голок уп'ялися в свідомість Камілла, роздирали і шматували її на клоччя. Він з болісним хрипом осів на підлогу. Пітьма гірським обвалом напосіла на нього згори, ховаючи під собою захисну сферу мага.
Камілл в останній момент усе ж спромігся втримати оборонні закляття, що вже почали були розсідатися по швах, і це врятувало йому життя. Та чи надовго? Маг опинився у пастці, з якої не було виходу.
Чорний морок обступив захисну сферу свідомості мага з усіх боків суцільною стіною. Пробитися крізь неї йому самому не стане сили. Камілл знав про жахливе закляття Предковічної Пітьми Хаосу і здригнувся. Ніхто й ніколи з тих небагатьох, хто знав про це закляття, не зважився б скористатися з нього навіть під страхом смерті. А Гіркан у лютій своїй озлісті вийшов таки поза межі дозволеного.
- От я тебе й маю, жалюгідний книжковий черв'яче! - пролунав несподівано голос Гіркана. - Я знав, що ти сюди приповзеш, щойно твоє щеня, отой принц Ларрі, доповість тобі про мою поразку. Але затям: поразка привела мене до перемоги! Я зламав Усесвітні запори і дістав доступ до безмежної могутності сил Предковічної Пітьми!! Порівняно з цими силами навіть могутність Нгала - ніщо!
Камілл почув, як волосся заворушилося йому на голові з жаху. Крижана стріла безнадії прошила наскрізь його єство.
- Шаленцю! - прохрипів старий маг. - Ти ж згубиш отак цілий Всесвіт!
- Ха! Що ж бо воно є, отой Всесвіт! Лиш дрібнісінька порошинка, якої й не побачиш простим оком у просторах нескінченної Вічності. А я, саме я, цією Вічністю керуватиму! Утямив ти це своїм куценьким розумом?! Такої могутті не снилося навіть богам!
- Не на себе сорочечку міряєш! - відповів Камілл. - Лише Той, Хто Створив Усе Суще, може керувати Вічністю, бо ж він і сам - Вічність!
- Годі старий. Не до тебе мені тепер. Маю справи нагальніші, аніж суперечки з нікчемою, що має себе за мага. Але скоро, і то дуже скоро я повернуся - хочу випити по крапелиночці твою білу душу. І питиму доти, доки вона не почорніє. Ні, доки не посіріє, - виправив себе з реготом Гіркан.
Усе змовкло. Тяжка брила безвиході налягла на Камілла нестерпним тягарем. Допомоги чекати не було звідки. Та й хто б то міг стати до змагань із Гірканом, що спізнав силі Предковічної Пітьми?!

Спокійна досі трясовина заворушилася, заходила ходором, як жива. Величезна баня іржаво-каламутного пухиря здулася на поверхні й гучно репнула, викинувши хмару смороду. За нею ще одна, ще... А потім з болота виткнулася здоровенна почварна голова - така жахлива і страшна, що всі воїни заціпеніли. Вкрита кістяними пластинами, з яких спливала липка грязюка, голова поволі повернулася на грубелезній шиї у бік горбів і знерухоміла. Здригнулися та порозсовувались важкі зморшки, що прикривали троє величезних білуватих очей без зіниць.
- Воно сліпе.., - прошепотів Ларрі.
- Ні, - заперечила Ліна. - Воно нас бачить...
Ніби на потвердження її слів погляд більмастих очей упевнено вп'явсь у Ларрі, і голова посунула до нього. Поверхня глеюватої трясовини сколихнулася. То тут, то там з неї повиринали грубезні живі кільця, що переплітались у неймовірні вузли. Фонтани грязюки полетіли навсібіч, заливаючи горби та ноги людям.
- Ларрі, стережися! - гукнув Камілл, гарячково перебираючи в голові всі закляття та вишукуючи якесь прадавнє на цей випадок.
Далі все сталося - як оком змигнути. Наче прокинувшись зі сну, воїни заходилися кидати в чудовисько списами. Але ті трощилися об кістяні пластини, не завдаючи ані найменшої шкоди тому, в кого вони влучали. А чудовисько тим часом роззявило пащеку, обтикану ворушкими виростами, і свистяче сичання перекрило всі вигуки гвардійців. Над болотом знявся чорний блискучий хвіст завтовшки як добряча колода і одним порухом змів із найближчого горба всіх, хто там був. Відчайдушні зойки людей, які борсались у баговинні, заглушило ще лютіше сичання, що переходило в пронизливий вереск.
Камілл нарешті дібрав закляття, що мало знерухомити ворога, і тепер виголошував його. Ліна спрямувала всю свою розумову енергію, щоб пробитись до свідомості чудовиська та якось погамувати його, - старожитній з найстарожитніших мешканців болотяної глибочині навіть не звернув на них уваги. Його голова стриміла вже за кілька кроків од Ларрі, який чекав на неї, знявши над собою Небесного меча. В цю мить звідкись ізбоку вискочив Клин. Наче його хтось підкинув знизу, він злетів угору і впав на голову гада. Тримаючи свою довжелезну зброю обома руками, здоровань просунув вістря поміж пластини і щосили вгатив меча по саме руків'я.
Дикий зойк, що переходив у свистяче виття, розітнувся над Бурим болотом. Чимало гвардійців попадали від цього огидного звуку навколішки позатикавши вуха руками. Дехто знепритомнів. У декого пішла вухами кров. Фімбо ледве встиг підхопити Ліну, що вже почала була в нестямі осідати на землю. Камілл похитнувсь, наче його щосили пхнув хтось у груди. Фріда й Джерні судомно трусили головами. Тільки Ларрі стояв, мов скеля, і лише збіліле, як крейда, обличчя виказувало його неймовірне напруження.
Чудовисько смикнулось у конвульсії й почало осідати в безодню, звідки було вигулькнуло. Клин усе ще стояв йому на голові, намагаючись витягти загрузлого меча.
- Клине, зіскакуй! - прохрипів капітан Орлін.
- Ні-і, свого вірного товариша не кину! - озвався здоровань, із непогамовним шалом смикаючи вгору руків'я.
Гадова голова тим часом уже цілком занурилась у трясовину, що засмоктувала й гвардійця. Глеювата грязюка сягала йому вже паска. Ларрі схопив кільце мотузка й кинув кінця Клинові:
- Хапай скоріше!
Той послухався. І дуже вчасно. Якби не міцна мотузка, то не бачити б уже королівському солдатові білого світу. Ларрі разом з іншими на превелику силу, а все ж витягли героя на горб. А той гордовито зняв над головою меча і проказав:
- А свого вірного товариша я таки не кинув!

* * *

За два дні виснажені й вимучені люди таки вибрьохалися з Бурого болота на його західному березі. Але що то був за берег! Він постав перед ними несподівано, вистромившись із болота пасмом понурих скелястих гір.
У перший момент всі аж сторопіли од подиву.
- Ти диви!.. - розвів руками Фімбо. - Скільки живу, а такого ще не бачив!
- Не бачив скель? - не повірив капітан Орлін.
- На скелі я надивився, - відповів Фімбо. - А от такого берега ще не бачив. Тут же нема де й ногою стати!
- Є! - гукнув хтось із задніх шеренг.
- Тільки трохи ліворуч, - додав ще один голос. - Нам звідси видно.
- А чи ж є туди дорога? - звів на Ліну очі Орлін.
- Є. Тут неглибоко.
Загін повернув ліворуч і невдовзі справді опинився край не широкого, але досить довгого прискалка, що здіймався над болотом місцями вище, а місцями нижче.
Дорогою туди Камілл пояснював старому:
- Це дуже давнє болото, чи не з найдавніших у нашому світі! Тут свої закони. У цих краях збереглися ще химери з пра-правічних часів. Одну з них ми позавчора зустріли...
- Бодай ніколи не бачити! - сердито буркнув Орлін.
І всі спохмурніли. Дорогою ціною обійшлося гвардійцям те бачення. Тридцятьох їхніх товаришів поглинула трясовина! Тридцять життів кращих бійців королівства забрала безодня! Та найдужче допікало те, що воїни загинули в огидному болоті, а не в чесному бою... Орлін аж зубами заскреготав із безсилої люті й розпуки і одвернувся.
Ліна звела на капітана очі, повні сльоз. Хотіла була якось його розрадити, та не знайшла потрібних слів. Та й якими словами можна було повернути до життя загиблих? Смерть нікого не пускає зі своїх лабет, вона - явище не з минущих. Протягом останніх двох місяців дівчина вже надивилася на це - і на смерть капітана Гулла, і на загибель інших людей та живої природи, і на горе вдів та злигодні бездомних. Зовні Ліна не змінилася, але з глибини її зеленавих очей дедалі частіше почала прозирати геть не дівоча скорбота. І - втома. Тяжка ноша протистояння чорному чаклунові налягла на її тендітні плечі, і не знати було, коли настане полегкість...
Ларрі серцем відчув стан дівчини, ніжно поглянув на неї і звернувся до Камілла, який, скориставшись із тверді під ногами, порозкладав свої магічні пристрої і щось пильно обчислював:
- Скажи-но, Камілле, чи довго нам іще йти до Гірканового лігва?
Старий маг почепив на шовкову нитку кришталеву голку за середину і підняв її над викресленою на твердому пергаменті пентаграмою. Голка безладно закрутилася, засмикалася, почала тонесенько дзвеніти, розжарюючись при цьому до нестерпучого малинового сяйва, і враз огорнулася димчастою сріблястою хмаркою та розсипалась найдрібнішими скалками.
- Ну от, - зітхнув Камілл. - Ні про що не можу довідатись! Навіть про напрям руху! Очевидно, ми дуже близько від Похмурої долини, а там завжди збурення магічного середовища.
- Отже, треба перебратися через оці скелі і вже звідти роззирнутися, куди йти та що робити, - твердо розважив Ларрі і, повівши очима в бік мовчазних примарних воїнів, із жалем додав: - спитати б оцих... Вони вже запевне знають, що тут до чого. Та хіба їх спитаєш? Мовчать, як води в роти понабирали!
Камілл заспокійливо поклав руку принцеві на плече:
- Мені здається, ти не маєш рації. Їх створено не до наших послуг, а задля єдиної мети: протистояти магічним силам. Відчуваю, що вже найближчим часом ми переконаємося в цьому.
- Гаразд, - махнув рукою Ларрі. - Як переконаємось, то переконаємось! Але поки що з них немає жодного пуття... Агов, Орлине, - звернув Ларрі мову на інше: - Склич-но десятків зо два охочих. Хай здеруться на якусь вершину та поспускають нам мотузки.
- А що робитиме з кіньми?
- Їх теж візьмемо в мотуззя та повитягуємо нагору.
По кількох хвилинах, коли посходилися гвардійці, що добре зналися на справі скелелазіння, Ларрі пояснив їм завдання і сам очолив загін. Затамувавши подих, усі стежили за розплатаними на прямовисній скелі сміливцями. Принц здирався першим. Він обмотався довгим мотузком, склавши інше своє спорядження внизу. Не зоставив тільки меча. Прив'язав його до спини так, щоб не заважав рухатися. Клин, що зголосився дертися на гору одним з перших, теж закріпив свою зброю так, як це зробив Ларрі, і теж обмотався мотузком. Інші доброхітні повіддавали свої мечі товаришам і лише з самими мотузками поп'ялись угору.
Фріда й Джерні тихо сиділи при ногах Ліни: прямовисна скеля була їм не до снаги. Вони лише пильно стежили за передовим загоном, і в очах їм світилася надія на людей...
Невдовзі Ларрі був уже на гострозубій верхівці. За ним попідтягувалися й інші. Довге міцне мотуззя полетіло кінцями вниз. Коло підніжжя знялася метушня. Люди в'язали в паки зброю, чіпляли до мотузків, що йшли згори, спорядження, готували сітки для коней, посадовили до однієї з них пантеру з леопардом. А тоді, тримаючись напнутого мотуззя, один по одному рушили на верхів'я.
Не минуло й півгодини, як загін у повному складі, з кіньми та всім спорядженням був уже нагорі. Примарні велетні теж були тут. Коли та як вони сюди поздиралися, ніхто не помітив. Та й помітити не могли, бо вже віддавна на посланців храму Нещадного Змія ніхто не звертав уваги.
Стоячи на рівній кам'яній поверхні, Ларрі звернув погляд на захід. Там, на тому боці широкої улоговини, вкритої клаптями сірої імли, височіли одноманітні титанічні пагорби, підсвічені ззаду багровим заходом сонця. Внизу, на самому дні улоговини, серед химерних кам'яних брил блукали предивні фіолетові й зелені тіні. Вони то ковзали поверхнею, то обмацували неситими щупальцями кожен камінець і кожну шпарину в мертвій порепаній землі. Примарні спалахи холодного вогню час від часу вихоплювали з напівмороку неясні ворушкі силуети жаских істот.
- Он воно яка - Похмура долина.., - протягом вимовив Ларрі, спантеличено поглядаючи вниз.
- Та-ак, - озвався Камілл. - Правду казав жрець - мечі та хоробрість воїнів тут нічим не зарадять. Настала, мабуть, пора для нашого примарного супроводу.
Юнак зажурено похилив голову:
- Я ніби сам не свій од цього. Почуваюся так, що не я сам, із власної волі, йду супроти Гіркана, а що мене ведуть за ручку, як дитину... Але... треба йти!
- Вірно, - потвердив Камілл. - Треба! І саме в цьому - твоя воля і твоя мужність.
На веління Ларрі капітан Орлін ураз вишикував гвардійців у згуртовану колону, і всі швидкою ходою попрямували сипким схилом у долину. Щодалі темнішало. А незабаром сіра імла огорнула вже весь загін.
Ларрі їхав поруч із Ліною. Він кляв себе за те, що не зміг умовити її зостатися в столиці. Але дівчина в цю хвилину здавалася на диво спокійною. Навіть спробувала усміхнутися.
- Не хвилюйся, - звернулась вона до юнака. - Я чую, що в цій долині нам нічого лихого не станеться. Воїни Нещадного Змія оборонять нас.
- Я потерпаю за тебе, бо тобі ж із нас усіх найважче. Ти така тендітна, а мусиш нести тягар нарівні з чоловіками. Я боюся за тебе...
- Не треба. Все буде гаразд, я певна цього!
- Добре було б, - ледве чутно промимрив Фімбо. - Як на мене, то я визнав би за краще бути геть далеко від цієї незатишної долини. Судячи з усього, нечисті тут не бракує.
Справді. Варто було загонові зійти з гори і ступити на рівне, як хижі вогники та якісь темні істоти звідусіль потяглися до нього. Ліворуч із широкої шкалубини вдарило вгору біле сяєво, яке швидко яскравішало.
- Ой, дивіться! - гукнув котрийсь із гвардійців. - Звідти щось лізе!
- Навколо нас небезпека! - стривожилася Ліна. - Насувається з усіх боків!
- Я теж це чую.., - потвердив Камілл.
Ларрі озирнувся й натрапив на переляк в очах усіх своїх людей. Не було жодного спокійного виду. Всі з острахом проказували молитви. Лише обличчя примарних велетнів були незворушними. Гіганти ступали собі спокійно обіч колони, пристосовуючись до швидкості руху людей. Ларрі теж пойняло гнітюче почуття ворожої сили, що підступала дедалі ближче. Пазурі страху вп'ялися йому в потилицю, намагаючись паралізувати волю та пригасити тяму.
- Наддай ходи! - скомандував принц.
Загін пішов швидше, мало не бігцем.
- Що це?! - ледве видихнув Орлін.
Над краями шкалубини випнулася й рушила молочно-біла напівсфера. Вона здіймалася все вище й вище, відокремилась од землі дедалі більшаючи, і ось уже чи не над всією долиною зависло громаддя сліпучої медузи. Її довгі напівпрозорі щупальці плавно звивалися слизькими зміюками. Ними перебігали іскри й сипалися на землю краплинами холодного синюватого полум'я. Всередині драглюватого створіння ворушилося темне ядро, що роздималося чи стискувалось, немов почвара дихала. Вся оця груда гидотного слизу кілька хвилин висіла незворушно, мов до чогось прислухалася, а далі швидко й упевнено попливла навперейми колоні.
- Що діяти, Камілле? - якимось не своїм, здерев'янілим, голосом прохрипів Ларрі, нервово стискуючи руків'я меча.
- Іти, куди йшли, - відповів маг. - З почварою розберуться без нас!
Справді, двоє з примарних велетнів виокремилися з гурту. Вони, трохи наддавши ходи, випередили загін і спокійно скерувалися назустріч блискучій медузі. Так само неквапливо поскидали зі спин свої круглі дзеркальні щити і, прикриваючись ними, спинилися на півдорозі між загоном та почварою. В руках примарних воїнів матово заблискотіли короткі широкі мечі.
Медуза підпливла й зависла, ніби знову чогось дослухалася. А потім звела двоє щупалець і націлила їх на велетнів. Спалахнуло таким сліпучим зблиском, що всі позаплющували очі. Але навіть крізь стулені повіки Ларрі побачив фіолетові зигзаги блискавок, що вдарили в примарних воїнів Нещадного Змія, та, віддзеркалені щитами, одлетіли назад, вгородившись у світну драглисту масу. Сичання й люте виття разом зі свистом, злившись в одне, боляче вдарили по слухові людей. Спалахнувши з новою силою, медуза люто накинулась на велетнів, намагаючись узяти їх у зашморг зі своїх щупалець. І тут пішли в діло широкі двосічні мечі. Вони заблискотіли крицевими віялами, і від щупалець, що несито тяглися до двох воїнів Нещадного Змія, полетіло шмаття. Воїни ж стояли незрушно, мов скелі. Проте бій затягувався. Вогненними вихрами, розпеченими бризками, чорним смерчем відгородило людей од місця герцю, і вони трохи отямились.
- Мерщій уперед! Не спиняйтеся! - гукнув Ларрі.
Загін, не порушуючи строю, кинувся бігцем у глибину Похмурої долини і все далі й далі відходив од двох велетнів та світної медузи.
І тут з правого боку, з-за громаддя скелястих уламків, вислизнула ціла зграя безформних сірих тіней і жадібно потяглась до загону. Не гаючи ані хвилини, троє воїнів-велетнів відокремились од колони й стали навпроти нової напасті. А люди не припиняли руху і вже не роззиралися навсібіч.
Похмура долина справді була царством химер та всілякої нечисті. Цього добра тут аж кишіло. За кожним каменем і в кожній шпарині чаїлося щось пекельне, що могло привидітися хіба що на хвору голову. Навіть старий маг, що свого часу таки побував у бувальцях, не міг вийти з дива, розглядаючи усе нові й нові виплоди тутешніх місць. Межи ними були і вогненні кулі та крижані змії, і летючі павуки та скакуче каміння...
Одного разу шлях загонові перепинила жива річка з чорного блискучого піску. Дехто надумав був випробувати її глибину та визначити швидкість течії - і сімох гвардійців, як оком змигнути, не стало. "Що робити? - сушив собі голову Ларрі. - Перескочити? - Навіть для коня зашироко. Перекинути місток? - Із чого ж його тут зробиш? Поставити загату? - До кожної каменюки у цій долині навіть доторкнутися лячно... Тим часом примарні воїни вишикувались у шеренгу впоперек річки, перепинили своїми щитами її плин на якийсь час, і люди щодуху поперебігали на той бік...
Глупа ніч - ніде ані зірочки, ані якогось просвітку - давно вже впала на землю, але в долині темно не було. Здавалося, саме повітря тут світиться примарним сяєвом, немов насичене найдрібнішими часточками фосфору. Тонюсіньке світне павутиння плавало в повітрі, легесенькі хмаринки пари, що злинали людям з губів од подиху, зсипалися додолу осяйним сріблястим пилком...
Праворуч коло бурої каменюки, схожої на уламок давнього муру, райдужним зблиском сяйнуло розсипище коштовного каміння. Один з гвардійців, мов зачарований, ступив од колони вбік, нахилився до самоцвітів і простягнув до них руку.
- Не чіпай! - гукнула Ліна.
Але було запізно. Вояк уже підносив із землі жменю камінчиків, що яскріли своїм розмаїттям, і в нього під ногами розступилась земля. Гвардієць, відчайдушно зойкнувши, гунув униз, а звідти шугонув угору яскравий стовп мертвотно-зеленого світла. Невдовзі воно зблякло, і стовп увійшов у землю. В глибині щось задоволено плямкнуло, і земля зіступилася. Коштовне ж каміння так і виблискувало собі на тому самому місці як ніде нічого.
- Який жах! - схлипнула Ліна й затулила обличчя руками.
- Нікому нічого не чіпати! - гримнув Орлін. - Зі строю не виходити!
- Камілле, - звернувся Ларрі до свого вчителя й наставника, - як ти гадаєш? Цій долині настане колись кінець?
- Він уже майже настав.
- Справді?
Камілл простяг руку в напрямку насипу, що бовванів попереду. За ним крізь нічну імлу проступали неясні обриси пагорбів.
- Бачиш оцей насип?
- А що в ньому особливого? Насип як насип.
- Не кажи такого, Ларрі, - суворо промовив Камілл. - Хіба ти ще не зрозумів, що в Похмурій долині та її околицях особливим є все?!
- Твоя правда, вчителю...
- Отож, коли я дивився на улоговину з вершини скель по той бік, то помітив і цей насип, бо саме з нього починається шлях до великих пагорбів, що лежать уже поза межами Похмурої долини.
- Виходить, аж там їй кінець? О, Всевишній, як вона мені остогидла! Швидше б уже видобутись з неї, бо тут геть і дихати важко. Ми втрачаємо людей, а я нічого не можу вдіяти! Навіть мечем жодного разу не змахнув, щоб їх захистити. А він же Небесний...
- Істоти з тутешнього світу непідвладні ані нашій зброї, ані нашій магії. Гадаю, що навіть багатотисячна армія не змогла б перетнути Похмуру долину. Гаразд, що примарні воїни поки що порають свою роботу...
- Їх зосталося вже так небагато...
Ларрі озирнувся. На всьому шляху, що проліг позад них у Похмурій долині, палахкотіли магічні вогні боїв примарних велетнів із химерами. А поруч із колоною гвардійців ступало тепер лише троє велетнів - двоє по боках і один позаду. І це було все, що лишилося із звитяжного гурту солдатів Нгала.
- Єдина надія, що на пагорби зійдемо без ускладнень, - благально зітхнув юнак.

- Бережіть обличчя! - гукнув Орлін, насуваючи глибше на брови шолом та опускаючи забрало так, щоб лишилася тільки вузька щілина для очей.
Воїни виконали команду. І дуже вчасно, бо налетів гарячий вітер, жбурляючи людям межи очі колючий пісок та дрібні зазубрені камінці, що мчали, неначе випущені з пращі.
Слідом за ураганної сили розпеченим вітром ударила хмара куряви. Стало темно, неначе на землю вмить наліг присмерк і запнув усе сірою непроглядною імлою. Не було чим дихати, гарячий пил нещадно роздирав легені. Люте завивання вітру притлумило всі згуки. І ось тоді постали Гірканові прислужники.
Вони виринули з імли, як чорні демони ночі, й накинулися на загін воднораз ізусібіч. Їхні хижі смагляві обличчя із зизуватими навскісними очима, що палали злістю, поперекривлювалися ще й лютим осміхом вишкірених у шаленому крику ротів.
- Дияволи! - скрикнув хтось переляканим голосом.
- Це ж тільки гардари! - гукнув Камілл, насилу відбиваючись аж від трьох. - Не подавайтеся!
Вигук одразу дисциплінував гвардійців, що на якусь мить з несподіванки нападу були розгубилися. Зімкнувшись у щільне кільце і наставивши вусібіч списи та мечі, загін поволі, але неухильно просувавсь уперед, відбиваючи несамовиті наскоки гардарів, чиї вигнуті півмісяцем шаблюки не могли пробити глухої оборони гвардійців. Упевнившись у даремності своїх намагань, гардари враз відступили, наче послухались німого наказу свого незримого володаря, й сховалися в густій хмарі пилюки.
Вщух і вітер. І теж так само несподівано, як і знявся. У тиші, що запала по цьому, люди сторожко придивлялися до клубів куряви, яка з легким шурхотінням осідалася, - намагалися уздріти ворога. Але смаглявці позникали без сліду, ніби їх тут і не було. Навіть своїх убитих та поранених позабирали з собою.
Важко дихаючи після запеклого, хоч і скороминущого, бою, Ларрі стурбованим поглядом обвів загін. Кілька чоловік загинуло в момент нападу, але всі інші були на ногах і подавали допомогу пораненим.
- Хто вони такі, оці напасники? - звернувся юнак до мага. - Як ти їх називаєш?..
- Гардари, - відповів Камілл. - Войовниче й немилосердне плем'я. Воно живе десь далеко на півдні. Мені замолоду не раз доводилося мати з ними справу - ще тоді, як ми разом із твоїм батьком розшукували таємне лігвисько велетня Бертона. Тоді гардари перебували на службі в чаклунів Чорної гори і наганяли жаху на всі племена, що жили за Ревучим пасмом гір.
- Але ж це дуже далеко звідси!
- Еге ж, не менш як три місяці дороги...
- Чому ж вони опинилися тут, так далеко від своєї землі?
- Гардари, відколи й вони, завжди слугували злу. Та як занепала влада чаклунів Чорної гори, зосталися без хазяїна. Тож Гіркан і покликав їх до себе...
- Дивно. Навіщо йому люди, коли має під рукою такі могутні сили чорної магії і всілякі чудовиська?
- Всі оті почвари, ти сам бачив, тупі. На розум не меткі. Значно меткіші за них люди, проте далеко не завжди чорна магія здатна запанувати над людськими серцями, особливо над серцями тих, хто віддавав себе служінню ясним силам добра. Гіркан ладен із шкіри випнутися, аби поставити собі на службу не механічний розум своїх виплодків, а світлий розум людей. Але такого йому ніколи не досягти, я цього певен. Тож і мусить задовольнятися гардарами. Хоч і знає: розум жорстокий не є розумом творчим.
Пилова імла тим часом усе рідшала. З неї висунулись неприступні бастіони чаклунового палацу, що нависав над загоном білого війська чорним потворним громаддям. Ніде - ані на зубчастих мурах цитаделі, ані довкола них не було видно жодної живої істоти. Лише курні скелі, що де-не-де випиналися з обвугленого падолу, порушували одноманіття мертвого світу.
- Куди ж поділися оті чортяки? - здивувався Клин, усе ще зводячи меча для удару. - Я ж тільки розохотився їм голови стинати.
- Мабуть, тут скрізь є потаємні підземні ходи до палацу, - відповів Камілл. - Ними гардари й повтікали.
- Може нам пошукати такого ходу та вдертися ним до палацу? - запропонував Фімбо.
- Ні, - розважливо заперечив Ларрі. - Там на нас може чекати пастка. Будемо штурмувати ворота!
- Дуже непроста це штука, - стояв на свойому Фімбо. - Супроти такої грубелезної залізної брами мечі, списи та стріли безпорадні. Тут потрібне важке облогове знаряддя. А де ж його взяти?
Він скинув з плеча лука, вийняв із сагайдака довгу білоперу стрілу з крицевим наголовком і, ретельно виціливши, пустив її до однієї з бійниць, що загрозливо вибалушила на людей своє темне провалля.
Зблиснувши наголовком, стріла з гнівним посвистом влетіла в бійницю. Пролунав короткий зойк, що урвався булькотливим хрипінням. Тужливе виття скинулося луною поміж грізними вежами, вдарилося об землю й замовкло.
Всі напружено чекали, що буде далі. Минула хвилина, збігла ще одна, але не сталося жодних змін.
- Позачаювалось гаддя.., - не витримав Орлін.
Тримаючи меча напоготові, Ларрі під'їхав до воріт і скочив з коня. Ступивши вперед, грюкнув руків'ям у браму й виголосив:
- Іменем короля Санфлауеру - відчиніть!
У відповідь - анішелесь. Лише удар глухо відлунився од мурів та зник десь у глибині палацу. Ларрі грюкнув іще раз. І знову ніхто не озвався, наче всередині нікого не було.
- Ламайте браму!
Юнак ступив набік, звільняючи місце для гвардійців, які несли тарана.
Обкований крицею кінець великої колоди тяжко гупнув у місце, де сходилися стулки брами. Але ніщо ані зворухнулося. Воїни відійшли назад, щоб із розгону вибити запори - і знову без жодного наслідку.
Дивлячись на це, Камілл склав поперед себе руки так, ніби тримав у них кулю і, вичитуючи напам'ять заклинання, поступово розтуляв долоні в напрямку брами. Блакитно-біла сфера спалахнула йому на пальцях. З неї вихопився осяйний протуберанець, і сліпуча іскриста куля вмить постала в місці, куди перед цим гатили тараном. Куля оберталася, люто сичала й тріщала, ніби намагалася пропекти дірку в брамі, яка трохи похитнулася під цим натиском, але встояла.
Ліна наблизилась до мага і прикрила магічну сферу, що палала в його руках, своїми долонями. До протуберанця вплівся яскравий зелений промінь, і куля на брамі закрутилася швидше. Брама почала наливатися малиновим одсвітом. Поступово розжарюючись, завібрувала, загула, і на землю потекли струмки розплавленого металу.
Тоді Ларрі, широко замахнувшись, угородив Небесного меча в праву стулку брами. Лезо пройшло в неї навскоси, як гарячий ніж у масло. Важко загуркотівши, од брами відвалився величезний, пойнятий димом шмат. Розтулився прохід на внутрішнє подвір'я. Гурт гвардійців кинувся туди, але Камілл перепинив його, і в ту ж мить, не витримавши об'єднаних зусиль Камілла й Ліни в магічній атаці, брама гунула донизу, розпавшись на шмати та знявши хмару чорної куряви.
Ларрі, Орлін, а за ними й усі ринули під кам'яну арку, помальовану химерними вишкіреними мордами. Бігли, перестрибуючи розпечені брили - все, що лишилося від неприступної брами чорної цитаделі. В обличчя віяло гарячим, а з боків тхнуло гнилизною.
Вискочивши на внутрішнє подвір'я чаклунового палацу, воїни спантеличено поспинялися. Просто перед ними за якихось сотню кроків височіла розлога будівля, ніби вилита з гладенького чорного скла. Її високий і гострий шпиль розлюченим вістрям упинався в небо, ніби намагався розпанахати його навпіл. Мороком і безнадією тхнуло від цього втілення злісної сили. А весь простір між брамою та палацом заповнювали недавні знайомці гардари зі своїми кривими шаблюками. Але тут їх було значно більше, ніж на підступах до цитаделі, набагато-багато більше.
Та гвардійці швидко спам'яталися, опанували себе. Піднесена вгору і стиснута в кулак принцева рука вмить вишикувала воїнів Санфлауеру в міцний сталевий клин, скерований вершиною в бік палацу. А потім брязнули щити, замикаючи стрій непробивною стіною. Довгі списи дружно опустилися на рівень грудей. Сталевий клин перетворився на грізно настовбурченого сталевого їжака.
Ларрі скинув рукою вниз, і загін мовчки й уперто посунув у густу масу, врубаючись у бойові порядки ворогів. Тиша вибухнула несамовитим ревінням кількох тисяч горлянок. Гардари кинулися вперед, сараною обсідаючи воїнів Санфлауеру з усіх боків. Очі їм палали диким вогнем знетямлених неситих людської крові. Вони сунули просто на списи й насилялися на них, ніби й не бачили їх. Задні несамовито напирали на передніх, і весь цей клубок суцільною хвилею ринув на гвардійців. Брязкіт мечів і шабель, стогони, зойки і вереск, прокляття й розлютовані вигуки злилися в одне шалене ціле, в якому вже нічого не можна було дібрати.
Але як наскочила хвиля гардарів на королівських воїнів, так мусила й відскочити, лишивши по собі гору трупів. Гвардія Санфлауеру не подалася під навалом ворогів, що в багато разів перевищували її кількісно. Мужні й досвідчені бійці чудово розуміли, що лише в єдиному, міцно злютованому й непохитному строю-кулаку вони здатні протистояти Гіркановим ордам. І гвардійці не розціплювали цього кулака. Поранених забирали всередину бойового клина, а їхнє місце ставали інші, і кривава січа тривала. Бо ж існувало тільки дві можливості: або перемогти ціною неймовірних зусиль, або загинути, але захопити при цьому якнайбільше життів супротивника.
Здавалося, сам усемогутній час сповільнив свою невблаганну ходу. Ларрі, що рубався на вістрі клина, і клин цей, хоч і дуже повільно, а все ж просувався ближче до палацу, бачив перед собою лише вишкірені в несамовитому ревінні пащеки гардарів. Він бив мечем праворуч, ліворуч і поперед себе, неначе став рушійною силою блискучого смертоносного млина. Лише краєчком ока юнак іноді позирав назад, де була Ліна, яка допомагала пораненим усередині бойового трикутника. Багато з них, особливо тих, що мали поранення легкі, знову ставали на ноги і бралися до зброї. Поруч з Ліною Фімбо пускав стрілу за стрілою, майже не цілячись, бо кожна з них знаходила собі жертву в густій каші ворогів.
Капітан Орлін глядів цілості строю в основі бойового клина, рубався аж в очах йому темніло, бо саме в цьому місці утворилося чи не найбільше скопище гардарів. Їхній живий таран, якщо не бив, бо не мав чіткої організації, то дуже тиснув масою на ар'єргард гвардійців, намагаючись розполовинити його та врубатись усередину клина. Гвардійці трохи подалися. Це дуже підохотило напасників. Вони зняли таке ревище, що аж коні схарапудилися і почали скакати через голови своїх господарів у гущу ворогів, шукаючи виходу на волю. Всі благородні тварини при цьому загинули, але зчинили неабияке сум'яття в лавах напасників, бо ті, роз'юджені запалом бою, зосліпу заходилися рубати один одного. Поки вони отямились та повернули зброю в бік гвардійців, Орлінові пощастило вирівняти стрій і просунутися разом з усім бойовим королівським клином уперед - до палацу.
Гвардієць Клин бився поруч із принцем, прикриваючи його лівий бік. Довжелезний меч здорованя збирав рясний врожай гардарових голів, змушуючи до відступу Гірканових послугачів. У їхніх лавах утворилося вже чимало дірок. Їх заповнювали інші вояки, але робили це не дуже вправно, бо їм раз у раз доводилося перечіплюватися через трупи своїх одноплеменців. Клин уміло користався з цього, і ті, що ставали на заміну вбитим, лягали поруч.
- Камілле, де ти?! - гукнув Ларрі, відбиваючи напад ще одного з гардарів.
- Я тут, мій принце.., - пролунало праворуч.
Старий маг справді стояв за правим плечем юнака. Незважаючи на свій вік, він дуже вправно послуговувався мечем. Його сиві локони, перепнуті срібним обручем, маяли в повітрі, як крила сніжно-білого птаха. А сам він набув постави суворого безкомпромісного ангела помсти.
- Ми не втримаємось у такій каші довго! - вигукнув Ларрі, насилу відбиваючи атаку аж трьох ворожих вояків.
- Пробивайся, скільки маєш сили, в палац, - порадив Камілл. - Головне - там! Розшукай Гіркана, тільки не забудь...
Того, що мовив Камілл далі, Ларрі не почув, - слова мага потонули в оглушливому ревінні гардарів, які все ж прорвали стрій гвардійців і розкололи загін на дві частини. Воїни Санфлауеру вмить зімкнули шеренгу за плечима принца, але майже половина загону опинилась у ворожому кільці. З нею зостався капітан Орлін.
Ларрі зціпив зуби і кинувся уперед із збільшеним у десять разів завзяттям. Косив гардарів та розкидав їх, як шалений ураган, і вони позадкували. Інші гвардійці стримували натиск іззаду та з боків і не шкодували зусиль, щоб не відстати од принца.
Витинаючи останніх прислужників чаклуна перед входом до палацу, Ларрі збіг шорсткими східцями й прожогом пірнув у похмуру пащу Гірканового лігва. Озирнувшись, побачив Ліну й Фімбо, що йшли за ним. І Клина, який ледве встиг проскочити під грубелезними бронзовими гратами, що гунули згори, відокремлюючи принца і його невеличку команду від усіх інших гвардійців. Камілл теж зостався зовні. Вишикувавшись на сходах і маючи за плечима стіни палацу, воїни Санфлауеру й далі відбивали натиск гардарів.
А Ларрі тим часом кинувся бігти вперед по темному коридору.
- За мною! Не відставайте! - гукнув він.
Коридор був довгим і ледве освітленим. Кожен крок у ньому і кожен подих відлунювалися тисячним таємничим багатоголоссям. Якісь чорні волохаті тіні клубочились попід стелею і здригались у глибоких закіптюжених нішах.
Аж тут здалеку стало видно величезний склепінчастий зал, освітлюваний колихливими багровими спалахами. Ларрі, Ліна, Фімбо і Клин швидко наближалися до нього. І в цей час долинуло до них тупотіння погоні.
- Не спиняйтеся, - сказав Клин. - Я їх затримаю в коридорі.
Він спинився, повернувшись обличчям до погоні і завмер, широко розставивши ноги. Погоня дедалі ближчала. Долоня Клина впевнено торкнулася руків'я ножа. Назустріч тому гардарові, що біг попереду, полетів ніж. Гардар зробив спробу ухилитися, але тільки того й досяг, що ніж угородився йому не в груди, а в горло. Так само здалеку - ще й не добігши до гвардійця, - натрапило на свою смерть ще декілька гардарів. Проте інші напасники вже були поруч, і Клин звів меча на рівень пліч. Вороги прикипіли до підлоги.
- Ну, чого поставали? - погрозливо осміхнувся Клин. - Підходьте ближче, брудні вишкварки!
Здригнувшись, наче од імпульсу, якого боялися дужче, ніж Клинового меча, гардари заревли в усі горлянки й посунули  на гвардійця суцільною масою, навіть не вимахуючи своїми кривими шаблюками. Мало не всі полягли в тому залізному млині, яким їх зустрів здоровань, а решта десь порозлазилася по закутках. Але не звівся на ноги й сам королівський воїн - смерть наздогнала його під купою тіл, що тільки й зосталася від погоні...
Нічого того не бачив Ларрі. Разом з Ліною і Фімбо він забіг до залу, що когось іншого міг би злякати самими своїми розмірами. Чорні колони, поцятковані чаклунськими символами, й зловісні фігури жахливих почвар обступали приміщення, а посеред нього височів кам'яний трон. Перед троном, спираючись на великого дворучного меча, стояв Гіркан. Весь у чорному, як і годилось повелителеві мороку, він глузливо позирав на юнака і його товариство. На голові чаклун мав чорну корону - таку чорнющу, що поглинала все світло, не лишаючи навіть найменшого відблиску.
- От ми й ще раз зустрілися, принце, - хотів наче покепкувати Гіркан, але кепкування обернулося погрозою. - Тільки цього разу наша зустріч буде останньою!
- Маєш рацію, - погодився Ларрі, - настала твоя остання хвилина!
- Ото налякав! - вишкірився чаклун почварною посмішкою. - Ти, мабуть, покладаєшся на свого Небесного меча, хлопчисько? А такого не хочеш?!
Гіркан зняв над головою свою зброю й струсонув нею. Язики багрового полум'я перебігли клинком, лизнули руків'я і подались на вістря, немов слухняні сторожові собаки, що впізнали хазяїна.
- Цього меча викуто зі снопу темряви й хаосу передковіччя. Супроти нього ніхто не встоїть у цілому всесвіті!
- Побачимо, - спокійно озвався Ларрі, наближуючись до змієголового чаклуна. - Захищайся!
Гіркан завиграшки відбив стрімку атаку і щосили рубонув навскоси згори вниз, щоб знищити Ларрі одним ударом. Сліпучі вогняні іскри посипалися снопом від зіткнення двох мечів. Заскреготало так, що аж у вухах позакладало. Але принц вистояв. Щоправда, він похитнувся і мусив податися на крок назад.
Ліна й Фімбо з острахом дивилися на Гіркана, що готувався до нового нападу. Гори м'язів перекочувалися йому під шкірою, аж чорний плащ здувався, як живий. І такою силою та люттю тхнуло від усієї постаті змієголовця, що мимохіть стискалися серця.
- Дідусю, треба Ларрі допомогти! - прошепотіла Ліна.
- Як? - розгубився старий.
- Бачиш чорну корону на голові чаклуна? Вона додає йому надприродної сили, проти якої і Небесний меч може не встояти. Спробуй збити її з Гірканової голови.
Певно що двічі таких слів старому повторювати не треба було. Він умить вихопив одну з трьох стріл, що залишалися ще в сагайдаку, і пустив її в корону. Поцілив! Але - даремна праця. Стріла спалахнула яскравим полум'ям, щойно торкнулася корони, а наступної миті від неї навіть зблиску не лишилося.
Чаклун зловтішно реготнув:
- Не марнуй сили, старий. Ні твоєму принцеві, ні тобі ніщо вже не допоможе!
Гіркан замахнувся мечем і завдав нищівного удару. Проте Ларрі ухилився від нього, і меч розітнув мармурову підлогу залу. Каміння так і чвиркнуло з розколини.
- Стріляй, дідусю! - благала дівчина.
Фімбо приладнав і послав другу стрілу. Її спобігло те саме, що й першу, а Гіркан навіть не озирнувся.
Старий відчайдушно зітхнув:
- Не беруть гаспида звичайні стріли. От якби сюди Рідлера - він би вже дібрав способу на цього супостата...
Поки Фімбо стріляв, Ліна спробувала була вдатись по допомогу до магії живої природи, але, на превеликий жах, упевнилася, що тут це неможливо: в стінах чорного палацу магія зелених лісів не діяла. Дідусева згадка про Рідлера навела її на іншу думку. Перед її очима постав Рідлерів подарунок - граціозний кинджальчик з кістяним руків'ям, прикрашеним двома смарагдами, і в пам'яті попливли слова: "Може, колись цей малий клинок стане тобі у великій пригоді..."
Ліна чимдуж кинулася до дідусевого сагайдака, вихопила з нього останню стрілу, скинула з неї (де тільки й сила взялася!) сталевого наконечника і цупко примотала на його місце шовковою ниткою, висмикнутою з пояса, руків'я подарованої Рідлером зброї. Поцілувавши холодний вузький клинок, позначений тавром квітки священного лотосу, подала весь цей ладунок дідусеві:
- Стріляй! Це наша остання надія!
"Тільки влучи", - помолилася подумки, стуливши перед собою долоні.
Забувши про все на світі, Гіркан щодалі дужче натискував на Ларрі. Удари сипалися один за одним, і Ларрі, здавалося, вже скоро не стане снаги їх відбивати. А тоді... Гіркан уже наперед смакував перемогу, коли почув за плечима дивний дзенькіт-посвист. Озирнувся і побачив стрілу з блакитно-осяйним наконечником. Зміркував, що тут щось негаразд і хотів був ухилитися. Та було вже запізно: стріла поцілила в корону. І хоча корона від цього не репнула й не зазнала помітної шкоди, проте з Гірканової голови впала. А малесенький кинджальчик від зіткнення з Короною пітьми розсипався на дрібнісінькі скалки...
Впавши з голови чаклуна, корона покотилася в бік Ларрі, який знесилившись у двобої, стояв уже на одному коліні.
- Розрубай її! - скрикнула Ліна.
Гіркан, бризкаючи чорною слиною та лютими прокляттями, кинувся на порятунок тому, що давало йому надприродну силу. Одначе Ларрі, напружившись з останнього, встиг кинути на корону тягар Небесного меча і розсадити її навпіл.
Могильна пітьма накрила густим покривалом цілий зал, поглинувши всі звуки. А потім у цій жаскій тиші щось гупнуло, палац схитнувся, щось заскреготало й зарипіло, земля заходила ходором, застугоніло каменюками, що падали згори...